У віддаленому куточку залізничного вокзалу розгорнулася справжня драма. З фронту привезли ГРУЗ-300, серед якого був син нашої головної героїні. Зітхнувши від болю й безсилля, мати поглянула на обличчя свого рідного юнака – вона за мить його ВПІЗНАЛА! Але вигукнула зовсім інше – “ЦЕ НЕ МІЙ АНДРІЙ!” Її слова затремтіли в повітрі, пронизуючи кожного присутнього болючою правдою.
Вона просто пішла! Її постать зникла за дверима вокзалу, але ехо її материнського болю ще довго лунало у вухах усіх, хто залишився. Це був крик материнської душі, яка втратила своє найцінніше – свою дитину. Це було втіленням гіркої реальності війни, яка забирає не лише життя, а й надію, життєрадість, мир. Чому вона так вчинила? Чому не признала свого рідного сина?