Ніка дивилася задумливо у вікно, тримаючи в руках чашку з чаєм, що вже охолола. На подвір’ї було шумно. Діти грали на дитячому майданчику, а їхні мами сиділи на лавках, захоплено займаючись своїми справами. Хтось розмовляв безперервно, хтось грав у своєму телефоні, хтось читав. Діти були надані самі собі. Один хлопчисько підбіг до пісочниці і хотів штовхати вежу, яку щойно перестали будувати інші два хлопчики. Один із «будівельників» піднявся на ноги, захопивши жменю піску і кинув в обличчя кривднику, а той закричав і почав штовхати його у відповідь. Мами повільно повернули голови у бік своїх дітей і двоє з них, невдоволено встали з лав і попрямували до дітей, з’ясовувати, хто правий, хто винен. А вже за кілька хвилин вони сперечалися та сварилися між собою. Навколо зібрався натовп, і Ніка відійшла від вікна, подумавши, що несправедливе все-таки життя. Чому жінки не цінують це щастя? От вона б краще займалася зі своєю дитиною, ніж у телефоні зависати, придумала б ігри цікаві, щоб захопити дітей, а їм важливіше що завгодно, тільки не власні діти. Хіба ж так можна?
Ніка важко зітхнула і повернулася до спальні, де на тумбочці лежав медичний діагноз. Вона ніколи не зможе мати дітей. Слова лікаря відгукувалися у голові. Скільки років вона витратила на те, щоб завагітніти, але ніякі лікування не дали результату. І в санаторії їздила, і в гори піднімалася за порадою, нічого! І тепер їй дали зрозуміти, що сподіватися більше не варто. Увечері треба було поговорити про це з чоловіком, і це було найважче з усього, що Ніці довелося пережити. Сергій підтримував її завжди, поділяв із нею надію на те, що колись вони стануть батьками, а тепер вона має розчарувати його, як її розчарував лікар.
— Чудеса трапляються, – розвів лікар руками, – але давати надію я, як медик, просто не можу.
Ніка навіть вечерю готувати не стала у такому настрої, депресія якось миттєво накотила. Хотілося розчинитись і забути про все на світі. Життя без дітей здавалося їй неправильним. Навіщо тоді дається це життя, якщо нащадків не залишити? Ніка намагалася переконати себе, що багато хто живе бездітним і не страждає, можливо, її призначення в іншому, але знову думки лізли, що якщо не виховає вона маленького чоловічка, то й сенсу немає так жити. Звичайно, думки про прийомних дітей відвідували, але вона боялася навіть говорити про них Сергію. Він так мріяв, що стане татом рано чи пізно, роститиме свою власну дитину, а вона не виправдала його очікувань. Коли двері відчинилися, Ніка здригнулася від несподіванки.
— Сергію, ти що так рано?! Я хотіла зателефонувати тобі, щоб зайшов у кулінарію взяти готової їжі, і не встигла. Ти вибач, я вечерю приготувати не змогла.
— Ну і не страшно, зараз збігаю. Тобі що взяти? Як завжди?
— Та в мене і апетиту немає, – схлипнула Ніка, – візьми що-небудь, можливо, пізніше зголоднію. Хоча… Це навряд.
— У-уу, та на тобі обличчя немає! – Погладив її по плечу Сергій. – Ну гаразд, катувати не стану. Повернуся, і за вечерею ти мені все розповіси.
Ніка кивнула приречено, а сама подумала, що від гарного настрою, в якому повернувся її чоловік, не залишиться незабаром навіть сліду, а ще їй було соромно за те, що з її вини чоловікові доведеться бігати вдруге на сьомий поверх, бо ліфта в будинку не було. Але самого Сергія непокоїло не це, повернувся він дуже швидко, розклав контейнери з їжею та попросив дружину не мовчати.
— Сергію, я в лікаря була сьогодні. Результати останніх аналізів отримали, та…
— Що? Продовжуй, – Ніка помітила, що в очах його хлюпала і надія, і ніби приреченість. Він начебто зрозумів усе, але продовжував сподіватися.
— Я не зможу народити дитину, – насилу сказала Ніка і заплакала.
Сергій відклав убік вилку і, опустившись на підлогу перед дружиною, поклав голову на її коліна.
— Не плач тільки, ну що тепер вдієш, впораємося якось. У багатьох пар немає дітей, не ми одні такі. Головне, що ми є одне в одного, і все буде добре.
— Але я так не зможу жити, розумієш, я почуваюся пустушкою, не здатною користь принести. Сергійко, якби ми змогли хоча б взяти дитину. Ну… На виховання… Усиновити, – насилу слова давалися Ніці, – я б тоді не звинувачувала себе, якби змогла дарувати любов дитині, хай і не тій, яку сама народила, але все одно. Допомогти одному маленькому чоловічку це вже велика справа. Як ти думаєш?
— Я навіть не думав про це, – знизав Сергій плечима, – але обіцяю, що подумаю.
Ніка видихнула з полегшенням. Вона боялася, що Сергій відмовиться, а обіцянка його подумати давала, хоч і слабку, надію.
Розуміючи, що смикати чоловіка зайвий раз не варто, Ніка чекала на його рішення, перебуваючи в небувалому хвилюванні. Їй так хотілося, щоб у будинку якнайшвидше з’явився малюк. Як би вона його любила! Вони стали б щасливою родиною. Ніка дбала б про нього, як найрідніша мама, а у вихідні вони ходили б усі разом у парк, або на ковзанку, а може, й дачу купили б, щоб більше часу на свіжому повітрі бувати. Вона дивилася щоразу на чоловіка, сподіваючись, що він скаже, що згоден, але він почав цю розмову зовсім не так, як їй хотілося.
— Я тут подумав, Нік, – сказав він серйозно, – Може, обійдемося без дитини, а?! Ну, ти сама подумай, яка там спадковість може бути. Здебільшого до дитячих будинків потрапляють сини маргіналів, рідко, дуже рідко дитина з благополучної сім’ї там виявиться. Це якщо обидва батьки загинули, а більше рідних немає, ну ти ж розумієш, що такі випадки скоріше виняток.
— Я розумію, але ж ми можемо дізнатися докладно про потенційного сина чи доньку. Ким були батьки, чи не хворий сам. Сергію, це справа нешвидка. Прийде ще черга, напевно, чекати. Я чула, що люди по кілька років чекають на свого малюка, ну тобто, того, який саме їм призначений.
— Ну от, тим паче. Навіщо взагалі в чергу вставати, якщо ми, по-перше, не знаємо, що з нами буде за кілька років, по-друге, вже вік буде на кілька років старшим, ти, можливо, сама не захочеш возитися з маленьким.
— Сергію, ну давай хоча б сходимо туди, просто так! Придивимося. Я дізнавалася, є така практика, що можна приїжджати до дитбудинку, за попередньою домовленістю, з гостинцями, і проводити з дітками час. А згодом, якщо захочемо, можна буде стати батьками вихідного дня. А далі буде видно. А, Сергію?!
— Не знаю, Ніка, – сказав і, дивлячись у вічі дружини, в яких відбивалася незмірна туга, кивнув, – Ну добре, давай спробуємо.
Ніка кинулася до нього на шию і почала цілувати його обличчя, шепочучи слова подяки.
Наступного тижня Ніка зателефонувала із завідувачкою дитячого будинку і домовилася про візит. Напередодні вона обійшла кілька дитячих магазинів, накупила купу іграшок для дітей різного віку, замовила величезний торт і з самого ранку вони вирушили з чоловіком до дитячого будинку. Вийшовши з машини, Ніка помітила, як із вікон дивляться на них десятки різних очей. І всі вони сповнені різними емоціями.
Не встигнувши відчинити двері, Ніка мало не впала. До неї підбіг хлопчик років чотирьох, і обійняв її коліна. Вона стояла, не рухаючись, розставивши руки, в яких тримала пакети з іграшками, в різні боки.
— Мамочко, – шепотів хлопчисько, шморгаючи носом, – Мамочко моя.
Сергій забрав пакети з її рук, і Ніка, присівши навпочіпки, обняла малюка, а він дивився на неї великими синіми оченятами, наповненими до країв сльозами і, схлипуючи, гладив по обличчю своїми теплими долоньками. Завідувачка, що поспішила на гучні вигуки хлопчика, стояла поруч і похитувала головою, а потім попросила вихователя забрати дитину та запросила Ніку із Сергієм до свого кабінету. Хлопчик плакав, не хотів відпускати маму, за яку він прийняв Ніку, але вона шепнула, що дуже скоро прийде і вони будуть їсти смачний торт.
— Чи бачите, — почала розмова жінка похилого віку, поправляючи комірець блузки, — Ви дуже схожі на його матір, — сказала вона Ніці. – Ні, звичайно, не як дві краплі води, але зовнішня схожість є. Вона сама до нас привела його два місяці тому, дізнавшись про невиліковне захворювання. Розповіла, що батько Дениса загинув, коли вона була ще вагітна, а тепер і їй така частка випала незавидна. Свекруха від онука одразу відмовилася, а своїх батьків у Олі не було, вона у нас і виросла, гарне дівчисько було. Її не стало тиждень тому. Тут, звичайно, є претенденти на батьків, але Денис ні до кого й близько не підходить, а до вас сам кинувся, таке нерідко буває, що діти відчувають своїх батьків, тому вирішуйте самі, як вам вчинити. Якщо хочете, можете зараз піти, щоб дитину не травмувати ще сильніше. Подумайте вдома, так буде краще.
— Та ми й думати не будемо! – Сказала Ніка і винувато подивилася на Сергія, запитавши несміливо, – Правда ж?
— Я думаю, що Мар’я Олексіївна має рацію, – сказав Сергій, – з усякою думкою треба переспати, адже це дитина, треба і про її почуття подбати. Давай подумаємо, а після того, як ухвалимо зважене рішення, повернемося.
— Я якраз подумала про почуття Дениски. – Заперечила Ніка, – він так довго страждав, нудьгував без мами, а тепер, якщо ми підемо, йому стане тільки гірше, якщо надія, що вона повернулася, звалиться. Сергію, давай заберемо його?! Будь ласка!
— Але ж ти розумієш, що в будь-якому разі необхідно документи збирати, – не поступався Сергій, це непросто все.
— Але ж можна оформити гостьовий візит Дениса до нас, чи як там це називається? – Ніка подивилася на завідуючу і та кивнула.
— Є практика, що дітей забирають у вихідні, але їм, як правило, потім ще сумніше залишатися тут.
— Але що робити? – Ніка була готова розплакатися. – Адже Денис страждатиме.
— Знаєте що, – запропонувала Марія Олексіївна, – ви проведете з ним сьогодні час, потім скажіть, що вам потрібно на роботу, та їдьте додому. Ми намагатимемося не дати йому нудьгувати, а ви обговорите спокійно все, і далі після цього поговоримо.
Так і вчинили. Повернулася додому Ніка під сильним враженням.
— Сергію, я тебе прошу! Ну, не відмовляй. Ти бачив, хлопчик такий славний, лагідний, не розпещений. Захворювання його мами не передається у спадок. Він сам вибрав нас! Що ще чекати?
— Тебе він вибрав, Ніко, а не нас, – з краплею образи в голосі сказав Сергій.
— Ну правильно, він же батька не знав зовсім, а ти з ним познайомишся, звикне, стане і тебе любити, ще сильніше, хлопчикові потрібен батько, і вони до батьків тягнуться. Я не зможу тепер спокійно жити, Сергію.
— Ну добре! Давай займемося документами. Тільки не втішай себе іілюзіями, що все буде гладко.
— Добре, не буду, – пообіцяла Ніка, міцно притулившись до чоловіка.
Так з’явився у родині Ніки та Сергія маленький хлопчик Денис. Ніка стала сама не своя від щастя. Вона допомагала Сергію налагодити стосунки з малюком, але якось усе не надто виходило. У Сергія було багато справ, і він повертався додому втомлений і з єдиним бажанням – лягти спати. Ніка розповідала Денису, що Сергій його тато, і він тягнувся до нього спочатку, але потім Сергій залишив усі спроби зблизитися з дитиною, а дитині було достатньо уваги мами.
Минув рік. Хлопчик ріс слухняним, намагався мамі допомагати. Якось Ніка відчула себе неважливо і навіть на роботу не пішла. Сергію довелося відвести сина до садка, а Ніка поїхала до лікарні. Їй стало страшно. Ніколи ще їй не було настільки погано, і вона боялася, що трапиться щось серйозне, Дениска знову страждатиме. Звернутися довелося до платної клініки, щоб усі обстеження пройти за один день і, отримавши всі результати, лікар приголомшив Ніку такою новиною, що вона забула навіть ненадовго, як дихати.
— Вагітність не діагноз, – посміхнувся лікар, дивлячись на перелякану Ніку, – це просто дещо інший стан.
Додому Ніка повернулася у змішаних почуттях. З одного боку, її переповнювало незвідане раніше щастя, з іншого, було трохи страшно, раптом це жарт якийсь, помилка, хоча лікар запевнив, що помилки бути не може.
Увечері Сергій привів Дениса з садка, відправив його дивитися мультфільми, і попросив Ніку більше не перекладати на нього обов’язок.
— У мене переговори важливі зірвалися, я як дурень, виправдовувався, що ніяк не виходить. Ніка, ми відразу з тобою вирішили, що ти будеш Дениса відводити в садок і забирати.
— Ну не злись, Сергію, – загадково посміхалася Ніка, – доведеться якось скоригувати домовленості, бо… У нас буде ще одна дитина!
— Чого? – Підняв брови Сергій, – Ні, на таке я взагалі не підписувався, і ніколи не погоджуся.
— Я вагітна, Сергію, у нас буде малюк!
— Ти жартуєш? Бути не може! Чи може?
— Виходить, що може! Ось, – Ніка простягла Сергію довідку від лікаря.
— Нічого собі! Ось це так! Коли зовсім не чекали. Ну, тоді Дениса можна здати назад у дитячий будинок.
Сказав, а Ніку ніби струмом пробило наскрізь.
— Мені не почулося? Навіщо це ти сказав? – Запитала Ніка.
— Що не так? – невдоволено хмикнув Сергій. – Тепер у нас своя дитина з’явиться, буде цілком достатньо.
— Скажи, що ти пожартував, – із благанням в очах просила Ніка.
— І не подумаю. Ми взяли його тільки тому, що не було своїх. Тепер свій буде.
— Але ж так не можна. Сергію, ти не в собі. Може, тобі варто заспокоїтись. Я розумію, новина несподівана, і ми обидва не були готові, але не варто отак реагувати.
— Я повторювати не буду! Відведи того , – Сергій показав рукою на кімнату, в якій був Денис, – у дитбудинок, або я йду! Чужий рідним не стане ніколи! Я на хлопчика тоді був згоден лише для того, щоби рейтинг підвищити на виборах. Але, депутатом я не став, тож вибач, грати в татуся для невідомо кого, більше не збираюся!
— Та що ж ти таке кажеш? Що означає «грати»? Сергію, ти сам себе чуєш? Дитина не іграшка і це наш з тобою тепер син!
— Мого сина ти мені народиш! А цей – не наш! Ніколи ним не був і не буде, тож подумай добре і зроби вибір!
— А я й думати не буду! – З викликом відповіла Ніка, – Денис мій син, і я ніколи не покину його, чуєш? Ні-коли!
— Значить, ти готова мене покинут і нашу з тобою дитину? – Сергій уже не стримував себе в емоціях.
— Ти сам зробив вибір, тому тебе я точно не покинула, а нашу дитину тим більше. Він народиться після того, як Денис став нашим сином, і я ніколи не ділитиму дітей на свого і чужого. Вони обидва мої! А ти, будь ласка, можеш піти!
Сергій почав скидати речі в дорожню сумку, спідлоба поглядаючи на Дениса, а той, помітивши його злий погляд, підбіг до Ніки і, притулившись до неї, почав схлипувати.
— Нічого, мій любий, ми впораємося, – сказала вона синові, коли Сергій вискочив з квартири, грюкнувши дверима, – я тебе нікому в образу не дам. Не плач синочок, мама тебе дуже любить, і я обіцяю, що все у нас обов’язково буде гаразд!
На той час, як Ніка народила доньку, Сергій офіційно відмовився від Дениса і подав на розлучення, вимагаючи, щоб його рідну дочку залишили з батьком, оскільки він уже встиг знайти собі іншу жінку і вона з радістю прийме дитину.
— Як ти там казав нещодавно? – Запитала Ніка в суді, – Чужий рідним не стане ніколи? А у випадку з твоєю обраницею все по-іншому? Чи потім, коли вона народить, ви викинете мою дочку, як ти хотів це зробити з Денисом?
Суд ухвалив рішення залишити доньку з матір’ю, в чому Ніка і не сумнівалася.
Вона спостерігала, як Денискоа дбайливо гладив сестричку по голівці, і шепотіла:
— Звичайно впораємося, он у мене який помічник!
Чи правильно вчинила Ніка? А можливо Сергій був правий і потрібно було Дениса віддати назад до дитячого будинку, якщо буде своя дитина? Своєю думкою поділіться в коментарях.