«Переді мною не стояло питання: йти на війну чи ні. У моїй країні війна, отже, я маю її захищати», – так говорив і так думав Герой, вберігаючи Україну до останнього свого подиху.

«Переді мною не стояло питання: йти на війну чи ні. У моїй країні війна, отже, я маю її захищати», – так говорив і так думав Герой, вберігаючи Україну до останнього свого подиху.

МАКСИМ МЕДИНСЬКИЙ, журналіст і лейтенант ЗСУ, заступник командира роти 95-ї десантно-штурмової бригади.

Закінчив Інститут журналістики Національного університету імені Шевченка, тривалий час працював у пресслужбі Міністерства інфраструктури, згодом — у команді, яка допомагала “Нафтогазу” в газовій війні та перешкоджанні запуску “Північного потоку-2”.

Після початку російської агресії 2014 року він прийшов у військкомат добровольцем, не чекаючи повістки.Тато й мама юнака служили у ВДВ, а тому він теж став до лав десантників.

У складі 79-ої окремої аеромобільної бригади чотири місяці обороняв вхід до ДАПу, організовуючи в’їзд та виїзд колон, що поставляли боєприпаси й продовольство, прикриваючи евакуацію поранених.

У 2015 році офіцер повернувся із війни, бо хотів створити сім’ю. Три роки потому в нього народилася донька Аліса.

“Мій сенс життя зараз у доньці, вона — головне. Вона росте, і в майбутньому, сподіваюся, сама вільно обиратиме ким бути і де жити далі. Але зараз я готовий іти на війну, бо не хочу, щоб донька жила в “совку”, – казав він в інтерв’ю в 2021 році.

24 лютого 2022 року Максим Мединський вирушив боронити свободу України знову. Служив заступником командира роти 95-ї десантно-штурмової бригади.

22 березня Максимові Мединському виповнилося 33 роки.

А 29 квітня позиції Максимової роти під Харковом “накрила” ворожа артилерія.

Оплакуючи онука, дідусь сказав: «Я виховав його Українцем… У мене в житті були два Максими: батько й онук. Батька вбила в 1945-му фашистська наволоч, онука в 2022-му – ра________ка нечисть».

“Макса важко порівняти з кимось з інших моїх знайомих. Він ухвалював рішення, на які більшість людей не наважувалася, і проходив цей шлях так, як він вважав за потрібне. І тому найважливіше — це те, що він його пройшов. До останньої хвилини… Якби він побачив, що ми тут сумні, то він би надавав нам стусанів. Тому наступного разу, коли ви подумаєте, що вам сумно за Макса, усміхніться. Усміхніться за Макса. І живіть так, щоби він вами пишався”, – сказав на прощанні з Максимом один із побратимів.

Навічно залишився в небі, охороняючи життя на землі.

Вічна шана Герою!

Оніщенко Людмила