Весілля Микити й Орисі гуло і веселилося, постійно люди піднімали тости, а молодята вже встигли продемонструвати свій танець. У дорогому ресторані гостей зібралося не дуже багато – більшість була з боку чоловіка, важливі його батькам люди. Мама Микити ледве-ледве, з небажанням була згодна на весілля. Якби наречена не була при надії, поспішати було б не потрібно, і дівчину можна було б вибрати кращу. Перед церемонією Ольга Петрівна знову кричала на чоловіка …
-Треба ж було зі стількох подружок вибрати цю! Жебрачка з гуртожитку педінституту! Підчепила нашого Микитку й одразу дитинку заробила. Звичайно, у нього був вибір із панянок нашого кола. Ну, і що, що вони примхливі, розпещені. Зате батьки які! А в нашої хто? Де вони? Чому це вони приїхати не змогли? Ти пропонував дочекатися їх. А що чекати? За два місяці живіт на лоб полізе. Гаразд, нехай одружується, а то й на роботі натякали, що непогано б йому вже сім’ю мати. Наш-то в адвокатурі вже працює, а ця пігалиця – студентка з якоїсь глибокої провінції.
Усе торжество знімали на відео, а також фотограф постійно просив усіх попозувати йому. Всі пані були одягнені шикарно, на їхньому тлі весільна сукня Арішки виглядала дуже бідненько. Але її це не бентежило: головне, що вони з Нікітою кохають одне одного і що скоро у них буде малюк.
Нікіті постійно хтось телефонував, приходили смски з привітаннями. Аріна просила вимкнути телефон, але той не погоджувався. Фотограф попросив їх встати біля невеликого фонтана, у цей час знову запищав телефон. Микита глянув на екран, зблід і одразу відскочив від нареченої:
-Як ти могла? Я так вірив тобі! А, виявляється, ти – така сама дівка, як і всі! Скільки мужиків у тебе було?
Аріна через його плече глянула на екран і обімліла: там була дівчина з різними чоловіками, але голова в тієї була її, Арініна. Підскочила матуся:
-А я тебе попереджала, що всі вони приїжджі такі! Їм би хлопця порядного захомутати, дитину на нього повісити і влаштувати собі безбідне життя. Та й дитина-то, явно, не твоя. Піди, і сама не знає, чия. Гнати її треба в шию. А я завтра домовлюся з ким треба, розпис ваш анулюють.
Орися вискочила на вулицю, не пам’ятаючи себе від образи. Сльози тонкою чорною цівкою стікали по щоках. Забігши до скверу, вона сіла на лавочку і стала гарячково набирати номер Микити, щоб пояснити йому, що це – чийсь злий розіграш, що на фотографіях не вона. Вона не встигла й слова сказати, як хлопець почав кричати:
-Можеш не виправдовуватися. Не хочу тебе бачити. Забирайся з мого життя і не думай повісити на мене свою дитину.
Було чути, як ззаду кричала в слухавку його матуся, називаючи дівчину найостаннішими словами. Зі злості вона закинула смартфон далеко в кущі. Сидячи вся в сльозах, вона згадувала, як уперше зустріла Микитку на виставці модного німецького художника, куди він, за його ж словами, забрів абсолютно випадково. Як почали зустрічатися, як зізналися одне одному в коханні. Як радів він, коли дізнався, що у них буде малюк і запропонував швидше розписатися.
Тепер усе зруйнувалося. Арішка думала:
-Що я скажу батькам? Ця історія може зашкодити татові. Я – така дурепа. Треба було все-таки їх дочекатися, а потім і весілля справляти.
Вона сповзла з лавки на траву, скинула ошатні туфлі. Вона не помічала, що повз ідуть люди і з подивом розглядають дівчину у весільній сукні, яка сидить на галявині. Раптом хтось торкнувся її за плече:
-Арішка! Невже це? Ось це зустріч? Ти що тут робиш одна, в такому вигляді?
Вона підняла очі й побачила Даньку, який ще в школі був закоханий у неї. Хоча він і був старший, ця дівчина йому дуже подобалася. Але він боявся і так і не наважився до неї тоді підійти і зізнатися. Він підняв дівчину з землі, посадив на лавку, витер хусткою її сльози, а вона захлинаючись почала розповідати, що з нею сталося:
-Що я скажу татові? Мені так соромно!
-Нічого страшного не сталося. Адже всі живі. А мої батьки три роки тому загинули в аварії. Ось це біда. Так що, витирай соплі, і пішли до мене. Бабуся буде рада.
Ганна Вікторівна, дійсно, була рада. Вона ще зі школи Дані знала, як йому подобалася ця дівчинка, це був їхній секретик. І розуміла, що, можливо, не дарма трапилася зараз їхня зустріч, тому що в онука так і не було дівчат. Вона напоїла хлопців чаєм зі смачними пирогами і скомандувала:
-Данько, поступишся Арішці своєю кімнатою, а сам на кухні поспиш.
Бабуся пішла спати, а ці двоє продовжували розмовляти на кухні. Дівчина сумувала:
-Буду тепер матір’ю-одиначкою. Тато засмутиться, вони ж знали про весілля. Що я їм скажу?
Данька несподівано запропонував:
-А ти нічого не говори. Давай, поки вони не приїхали, розпишемося. Дитину народиш, можемо розлучитися, а я навіть аліменти згоден платити. А якщо серйозно, то я ще зі школи люблю тебе. І мені ніхто, крім тебе, не потрібен. Мені все одно, хто твої батьки. Ти помилилася, обравши Нікіту, не помилися ще раз. Я все зроблю для тебе і нашої дитини.
Аріна довго не спала і думала про почуте. Вона по-іншому поглянула на Даньку. Це раніше він був вічним відмінником в окулярах, а тепер це був упевнений у собі чоловік, цікавий зовні й внутрішньо. Він непогано заробляв у комп’ютерній фірмі, у всьому допомагав бабусі. День за днем вона відкривала в ньому нове, те, чого не вистачало Микиті. Вона не помітила, як закохалася.
Вони розписалися тихо, без пишних урочистостей. Просто посиділи ввечері з бабусею. Та спекла весільний пиріг.
В Аріші вже був помітний животик, коли повернулися батьки. Вони тепло прийняли зятя, з нетерпінням чекали на появу внучки. Від їхнього весільного подарунка молоді очманіли: невеликий двоповерховий котедж у передмісті.
Ольга Петрівна, мати Микити, гортала глянцевий журнал. Раптом вона скрикнула і покликала сина:
-“Дивись, Микитосе, ця стаття про надзвичайного повноважного посланника у Франції Григорія Анатолійовича Весніна”.
-Ну і що?
-Та ти фотографію подивися. Бачиш, написано, що це він із дружиною і донькою. Дочку не впізнаєш?
-Так це ж Аріна! Нічого собі провінціалочка!
-Веснін каже в інтерв’ю, що чекає на призначення в Англію, а ще більше чекає на появу онуки. Твоєї, між іншим, доньки.
-Так ти ж сама казала, що вона нагуляла. І фотки ті.
-А хіба мало, що я говорила. А фотки – це ж монтаж. Збирайся і дуй до Орисі, вибачення проси. Або що, в Лондон тобі не хочеться?
Насилу роздобувши теперішню адресу колишньої нареченої, Микита подзвонив у домофон. Довго ніхто не відчиняв. Потім, весело сміючись, тримаючись за руки, з дому вийшли Аріша і Даня. Вони підійшли до воріт. Дівчина запитала:
-Що тобі потрібно?
-Я прийшов просити вибачення. Адже в нас же з тобою скоро з’явиться дитина. Давай почнемо спочатку.
-Та ж матуся твоя казала, що дитина не твоя. Забув? Ти ж одразу повірив. А донька і, справді, не твоя. Ось її справжній батько. І тебе я бачити не хочу. Мабуть, я закоханість прийняла за любов. Тепер я кохаю по-справжньому і дуже щаслива.
Вона повернулася до чоловіка і голосно чмокнула його в щоку. Обидва засміялися і пішли в сад.