Лікарі відміряли їй кілька місяців, не більше. Вона вже не вставала, тільки лежала на ліжку, в купі подушок, оповита лікарняним запахом, що часом перебивав її власний.
Сіруватий колір обличчя, частіше прикриті, але ясні очі, що займали незвично більше місця, ніж раніше, тонкі висохлі руки поверх ковдри. Здавалося, що Кіра просто висохла без води, здавалося, наповни її, і вона оживе, встане, кружлятиметься разом із чоловіком кухнею, питиме гаряче какао зранку і притискатиметься до нього в коридорі, не відпускаючи на роботу.
Здаватися не перестало, просто образ дружини змастився з часом, замінившись на інше обличчя. Максим тільки зітхав. Усе змінилося рік тому, але дороги назад не було. Квиток в один кінець. Додому відпустили доживати. Лікарка сказала це спокійно, з деякою посмішкою.
“Їй удома буде краще, не так мучитися буде”.
Максим навіть не думав, що все виявиться так просто. І дружині не потрібно буде пояснювати, що він закохався в іншу. Не стане офіційної дружини, можна трохи почекати й оформити нові стосунки без оглядки, без докорів, сварок і розлучення.
Максим і радів, і сумував одночасно.
Тільки ось Кіра. Вона мовчала, але очі видавали. Вона, здається, здогадувалася, вловлюючи тонкий аромат чужих парфумів на манжеті сорочки й усвідомлюючи, що чоловік не ночує вдома. Її очі в той момент наповнювалися сльозами. Але вона мовчала. Навіть раділа часом. Не буде переживати довго, швидко знайде розраду.
Мати Кіри приїжджала до неї щопонеділка та щонеділі, батько – в суботу, в інші дні у квартирі жила доглядальниця. Максим дедалі частіше став відсутнім удома, навідувався тільки на три дні на тиждень, коли приїжджали родичі, привозив усе необхідне: від продуктів до медикаментів і грав роль люблячого чоловіка.
Мати все частіше відверталася від доньки, дивилася у вікно, боялася довго засиджуватися біля ліжка і приховувала сльози, опухлі очі. Розуміла, що дні її донечки, дівчинки, полічені. Батько багато жартував, дедалі більше натягував усмішку. І ніколи з матір’ю не приходив в один день. Разом вони завжди сварилися й нервували, хвороба доньки змінила батьків, кожен із них думав, що може щось зробити краще і, взагалі, щось зробити. Виходило разом погано, а порізно – добре.
Олена Іванівна в дні, коли приходили родичі, відпочивала. Медсестра за освітою, доглядальниця з багаторічним стажем, з порадами до родичів не лізла. У свої трохи за п’ятдесят, вона мала досвід спілкування з різними рідними, опікунами хворих і вже розуміла, до кого можна з порадою звернутися, а кого краще не чіпати.
Кіра оживала, дихала на повні груди, коли до квартири заходив Максим. За нічні зміни він платив дуже щедро, більше, ніж належить. Олена Іванівна одразу зрозуміла чому, – за мовчання. І доглядальниця мовчала. Дивилася, як змінюється її підопічна, але мовчала.
Чотири дні на тиждень Кіра згасала, поступово, переконливо, а на три дні відроджувалася. З таким Олена Іванівна стикалася вперше. Були на її пам’яті одужання, ремісії, але Кіра відрізнялася від усіх. Немов не всупереч, а завдяки.
Два місяці, відведених лікарями хворій, минули. Максим дедалі частіше приходив додому сумний, часто йшов у ванну кімнату розмовляти телефоном, дедалі більше посилався на зайнятість і їхав.
- На роботу викликали, грошей іде багато на ліки, – пояснював він свою відсутність матері Кіри.
- Так-так, я посиджу з нею, залишуся ночувати, йди.
Мати була вдячна зятю за турботу. Усі грошові питання він узяв на себе. Не брав жодної копійки. Навіть відклав гроші на питання, пов’язані з похороном. Мати боялася торкатися цієї теми.
Того тижня, що Максим не з’являвся вдома під різними приводами, Кірі зовсім стало погано. Вона часто провалювалася в забуття і згасала.
Олена Іванівна не витримала і зателефонувала чоловікові Кіри:
- Максиме, ви б попрощалися з нею, по-людськи, щоб вона пішла спокійно, мучиться ж. Чекає, чекає вас, визирає. Отямиться й очима шукає.
Максим вислухав, сказав: “звісно”, але не прийшов. Не приходив він і наступного тижня. А Кіра трималася за нього, як за нитку.
Її мати дзвонила щогодини і питала, як Кіра. Доглядальниця говорила, що змін немає.
Максим приїхав додому в п’ятницю рано вранці і, мимохідь привітавшись з Оленою Іванівною, не роззуваючись, пройшов до кімнати. На дружину навіть не глянув, а почав щось шукати в комоді.
За його спиною, на ліжку, почувся шерех. Немов комусь потрібен був ковток повітря, і обернися – він би його отримав.
Потрібний документ лежав у самому низу полиці, довелося шукати його довго, що Максима страшенно розлютило. Схопивши документи на дачу, він підняв папку у витягнутій руці над собою і повернувся.
Важлива деталь мала бути зафіксована при свідках, тому Максим вимовив чітко, звертаючись, швидше, до доглядальниці, на дружину він навіть не подивився.
- Це документи на дачу. Її доведеться продати, нам потрібні гроші.
Олена Іванівна часто-часто заморгала і показала на Кіру:
- Поговоріть із дружиною, посидьте біля неї.
- Не можу, вже домовився з покупцями, потрібно встигнути на зустріч.
Він боявся подивитися дружині в очі. Боявся її благального погляду, виснаженого вигляду, намагався заспокоїти себе, що скоро все закінчиться, потрібно просто почекати.
Максим вискочив із квартири, але телефонний дзвінок зупинив його на сходовому майданчику поверхом нижче.
- У мене для тебе запаморочлива новина, – дзвонила та сама Світлана, з якою він тепер жив.
- Яка?
- Е-е-е, ні. Я тобі не скажу!
- Навіщо тоді подзвонила?
- Нам потрібно зустрітися в якомусь ресторані і відзначити це.
- Я зайнятий сьогодні, у мене зустріч.
- Знаєш що! Заради цієї новини варто скасувати всі справи.
- Свєто, ти скажеш, нарешті, що сталося?
- Ні, – ображено відповіла вона і кинула слухавку.
Максим вилаявся вголос і вийшов на вулицю. З покупцями дачі він мав зустрітися в кафе неподалік від будинку. Літня парочка вже давно сиділа за столиком і озиралася на всі боки. Чоловік видихнув і, посміхнувшись, підійшов до них. Потенційні покупці поглянули на документи й очікувано захотіли подивитися дачу на власні очі, запропонувавши на вихідних з’їздити за місто. Максим погодився. Вони попрощалися і вирушили кожен у своїх справах.
- Коли ти звільнишся, котику? Тут вирішується майбутнє нашої сім’ї, а ти ігноруєш мене, – нудив у слухавці голос Світлани.
- Після роботи приїду і поговоримо, я вже запізнився.
Світлана ще щось хотіла сказати, але Максим натиснув на кнопку і запаркував автомобіль.
Але телефон знову видав вимогливий звук. Максим не хотів відповідати, але все ж подивився на екран. Телефонувала Олена Іванівна.
- Максиме, Кірі стало гірше після вашого відходу, я зробила все, що могла. Все ж таки постарайтеся сьогодні приїхати, боюся, що до ранку вона не доживе.
- Я вас зрозумів, спасибі, – холодно відповів Максим і поспішив до офісу.
За годину до закінчення робочого дня Олена Іванівна зателефонувала ще раз:
- Максиме, вибачте, що відволікаю.
- Усе? Кіри більше немає?
- Вона жива! – вигукнула доглядальниця. – І дуже чекає на вас. Відпустіть її.
- Так. Я знаю. Приїду.
Максим сяк-так досидів до шостої години вечора, і коли він спускався сходами, задзвонив телефон:
- Дорогий. Я чекаю на тебе в нашому ресторані просто зараз, я знаю, що ти вже звільнився, приходь, це тебе стосується безпосередньо.
- Світлано, я зараз не можу, мені потрібно заїхати додому.
- Навіщо додому? Я замовила столик лише на годину. Повечеряємо і поїдемо додому разом.
- Ні. Ти не зрозуміла. До себе додому.
- Це ти не зрозумів, Макс! Я чекаю на тебе в ресторані, і якщо ти не прийдеш…, – голос Свєти затремтів, погрожувала вона вміло. Максим вирішив не злити її, хотілося вирішити всі питання в один момент, і відповів:
- Гаразд, добре, вже йду, але потім я їду до себе додому.
“А потім ти поїдеш до нас додому”, – посміхнулася сама собі вона й офіціантові, який підійшов, щоб прийняти замовлення.
- Хочу запропонувати вам вино, – і офіціант подав Світлані карту вин.
- Ні, спасибі, я при надії і мені не можна, – відповіла вона молодій людині і погладила живіт.
Максим буквально влетів у ресторан і, не встигнувши сісти за столик, запитав:
- Що за важлива розмова? Що ти хотіла мені сказати?
- Не сказати, а показати.
Вона довго щось шукала в сумочці, навмисне затягувала момент і поглядала на Максима.
- Що там у тебе? – він стукав по столу пальцями.
- Ось.
Вона простягнула йому листівку.
Максим звів брови. Сентиментальності йому ще зараз не вистачало.
- Відкрий і ти все зрозумієш!
Максим узяв листівку і відкрив її.
- У центрі, на правому її боці, була кишенька, в яку було вставлено тест на вагітність.
- Що це?
- Як, ти не розумієш?
- Ні.
- Я вагітна, – Світлана приклала схрещені руки до грудей і запитала. – Ти радий? У нас буде дитина!
- Ти серйозно? Свєт. Ти чого? Ми ж запобігли… Ти обдурила?! Ти не пила пігулки.
- Я хотіла дитину.
- Тільки не зараз. Ні. Зараз не час, я ж просив тебе. Потім, через півроку хоча б після Кіри, але зараз?
- Яка різниця, я не розумію, любий? Зараз чи через півроку?
- Усім стане зрозуміло, що я зустрічався з тобою, будучи одруженим.
- І що. Твоя дружина давно хвора, це нормально.
- Ні, не нормально.
- Ах так! Тобто зустрічатися зі мною за спиною дружини – це нормально, а дитина від мене – ні.
- Поки не пізно, виріши питання? – Максим подивився на Світлану з абсолютно серйозним виглядом.
- Ні, я не буду позбуватися дитини, тому що тобі не час, ні.
- Тоді у свідоцтві про народження я значитися не буду, – він встав, поклав на стіл гроші і пішов.
- Максиме! – крикнула Світлана йому вслід.
Але чоловік навіть не обернувся.
Своїм ключем він двері до квартири не відчинив, натиснув на дзвінок. Олена Іванівна одразу ж відчинила двері:
- Її батькам повідомили?
- Ні поки що. Хотіла дати вам із нею час побути наодинці. Я вийду в магазин на п’ятнадцять хвилин.
- Так. Добре, – відповів Максим і пройшов у ванну кімнату, щоб помити руки.
Доглядальниця вийшла з квартири.
Максим зачинив за нею двері і пройшов на кухню. За стінкою, в іншій кімнаті, було чітко чути метання Кіри. Максим підійшов до вікна, щільно стиснув свої руки перед собою і залишився так стояти. У сусідню кімнату йти не хотілося. Усередині палило щось, пекло. Дружина була вже минулим.
Олена Іванівна затримувалася. Кожна зайва хвилина тягнулася, немов замкнута пряма. Максиму хотілося вискочити на вулицю, на свіже повітря, хотілося, щоб усе закінчилося якомога швидше.
- Попрощалися? – запитала прямо з порога доглядальниця.
- Так. Я поїду сьогодні. А завтра в мене теж справи, дачу потрібно показати.
- Добре. Не вимикайте тільки телефон.
- Так-так, – уже в дверях сказав Максим.
Вихідні минули несподівано спокійно. Від Олени Іванівни звісток не було, Світлана була ображена, але істерик не закочувала, поводилася спокійно.
Коли Максим прокинувся, Світлани вже не було в ліжку. Він покликав її, але відповіла тільки тиша. Максим набрав її телефон, але вона не відповіла.
Свєта зателефонувала Максиму сама, після обіду, якраз у розпал наради. Він натиснув на відбій і вимкнув звук. За годину, вийшовши з кабінету директора, Максим згадав, що потрібно передзвонити, дістав телефон… Десять пропущених від Свєти, п’ять від Олени Іванівни.
Максим зателефонував Світлані.
- Я зробила як ти хотів, нашої дитини більше немає. Додому я сьогодні не повернуся, мене залишають у лікарні на ніч.
- Тобі що-небудь привезти? – запитав він спокійно.
- Ні, – тихо відповіла Світлана і закінчила розмову першою.
Максим одразу ж набрав доглядальниці.
- Кіри більше немає, Максиме. Приїжджайте. Її батьки вже тут.
Максим кілька секунд просто стояв і дивився на екран телефону. Почуття змішалися, на лобі виступив піт, стало холодно і спекотно одночасно.
До своєї квартири він добирався довго. Удома чомусь було багатолюдно. Мати Кіри кинулася Максиму на шию і запричитала. Від цього в нього запаморочилося в голові, він пройшов на кухню, вперся в стіл і видихнув. Максим сидів на табуретці так хвилин п’ять чи більше. На кухню входили й виходили якісь люди, але господар квартири сидів, закинувши голову і притулившись до стінки із заплющеними очима. Зараз йому здавалося, що він тут зайвий, що це чиєсь чуже горе, не його.
Усю ніч Максим просидів на кухні. Уранці, коли почало світати, він несподівано задрімав. Прийшла Олена Іванівна, відчинила двері своїм ключем і пройшла на кухню.
- Доброго ранку. Мені потрібно забрати свої речі, вчора не до цього було.
-Так, звісно. Дякую вам за все, я зараз розрахую вас.
Максим дістав телефон:
- На картку, як зазвичай?
- Так, – кивнула вона.
- Ви не попрощалися з нею.
- Що? – перепитав він.
- Ви не попрощалися з нею, – повторила спокійно вона і взяла з полиці свій кухоль і тарілку.
- Попрощався.
- Ні. Кіра не бреше… не брехала. Вибачте.
Олена Іванівна вийшла з кухні, а Максим кинув телефон на стіл. Тільки зараз він зрозумів, що сидів весь цей час у куртці.
Але телефон одразу ж дав про себе знати.
Батько Кіри повідомив, що сам організує все, але потрібні деякі документи.
- Зараз, – Максим встав і зайшов до кімнати.
На ліжко намагався не дивитися, хоча воно було порожнє. Відкрив комод і почав шукати документи.
- Так, знайшов, привезу зараз, і зніму гроші.
Пізно ввечері Максим раптом згадав про Світлану. Він одразу дістав телефон і набрав її номер.
“Абонент тимчасово недоступний”.
Максим набрав номер ще раз, але жіночий голос повторив фразу.
У її вікнах на п’ятому поверсі світло не горіло. Максим піднявся і відчинив двері своїм ключем. Світлани вдома не було. Максим написав їй кілька повідомлень, але ніхто не відповів.
Зате відповіли в приймальному покої, що така пацієнтка не виписувалася з лікарні, сьогодні пізно, телефонуйте завтра, записку залишимо. Максим заспокоївся, прийняв душ і ліг спати.
- Хто ви? – Максим підскочив на ліжку й озирнувся.
Перед ним стояла жінка років шістдесяти.
- Це ви хто?
- Я? Це квартира моєї доньки! Що ви тут робите?
- Я живу зі Світланою.
- Ах, так це сталося через тебе! – жінка почала ходити перед ліжком зі стиснутими перед собою кулаками.
- Що сталося, я не розумію? – натягуючи джинси, запитав Максим.
- Її не стало сьогодні вранці. Чоловікові зателефонували з лікарні. Нашої дівчинки більше немає через тебе, через ускладнення після…, – жінка схопила з тумбочки вазу і запустила її в Максима.
- Що? – ухилився він, натягуючи на себе кофту. – Як не стало?
- А ось так! Я думаю, її батькові є про що з тобою поговорити. Це ти винен, – жінка ридала, намагаючись прикрити руками обличчя. – Ти! Геть, пішов геть, я бачити тебе не можу!
Максим вискочив із квартири Світлани і вийшов на вулицю.
Йому здавалося, що це страшний сон. Він повинен, зобов’язаний прокинутися. Але це було реальністю.
Біля могили Кіри Максим стояв абсолютно байдужий. Йому хотілося востаннє поглянути на ту, що він любив, що була з ним останнім часом. Він переминався з ноги на ногу й інстинктивно задкував назад. Час тягнувся повільно. Хотілося скоріше вирватися від цього хреста і бігти, мчати в зовсім інше місце.
- Вибачся з дружиною, – батько Кіри торкнувся Максима за плече.
Максим зробив крок ближче і зупинився.
Коли всі розходилися, Максим зупинився і звернув на іншу доріжку. Охоронець за кілька тисяч сказав, де і о котрій годині ховатимуть сьогодні Світлану. Максим пройшов кілька рядів і зупинився біля свіжої могили.
Він хотів щось сказати, зібрався з думками, але з дороги йому крикнув батько Кіри.
- Їдемо, усі чекають. Я без тебе не піду.
Максим відвернувся і пішов, шкодуючи, що попрощатися по-людськи зі Світланою йому не дали.