Вечір ніяк не давав прохолоди. Кінець літа цього року виявився нестерпно спекотним, що перебувати на вулиці було просто неможливо. Вероніка Олександрівна сиділа у зачиненій квартирі, де всі вікна були заклеєні темною напівпрозорою плівкою. На повну потужність працював кондиціонер.
Літня жінка дивилася у вікно, де майже плавився від спеки асфальт. Вона так хотіла прогулятися, пройтися по стежкам у парку, взяти свої ціпки для скандинавської ходьби, але все це тепер залишалося у минулому. Хвороба відбирала у бабусі останні принади життя. Палиці для ходьби тепер залишились у минулому. Вони припадали пилом в кутку, але бабуся не могла їх продати, тому що для неї продати їх означало кинути спроби одужати. Але в
глибині душі вона розуміла, що шансів на одужання немає.
Вероніка Олександрівна тепер стояла біля вікна і дивилася, як на вулиці не було жодної живої душі. Усе ховалися від жахливої спеки, яка висушила траву, чагарники та дерева. Все навколо пожухло від нестерпної спеки та відсутності дощів.
Бабуся здригнулася, побачивши знайомий силует. Тендітна молода жінка йшла цим пеклом, тягнучи двох забитих пакет з продуктами. Серце Вероніки Олександрівни стислося. Вона встала і поспішила до дверей, щоб швидше відкрити домофон. Ледве задзвенів дзвінок, як вона натиснула на кнопку і почулася знайома трель. Відкрилася двері під’їзду, і молода жінка увійшла. Вона трохи передихнула і почала повільно підніматися східцями.
Бабуся стояла в дверях і переступала з ноги на ногу.
— Вірочка, що ж ти в таку спеку? — стурбовано голосила бабуся.Вона махала руками, тільки двері за спиною молодої жінки закрилася – я думала ти завтра, а ти ще й із сумками! Тобі себе не шкода? Хоча б для сина себе поберегла! – Не хвилюйтеся, Вероніка Олександрівно, я не цукрова, не розтаю! Зате продуктів вам привезла, а то ж ви не виходите в таку спеку. Я все одно після роботи, зараз без вихідних працюю.
сказала вона трохи запихавшись. – Як Микитка? — поцікавилася бабуся, коли молода жінка занесла
2/5
сумки з продуктами. – Не можу сказати, що добре. Вероніко Олександрівно, самі розумієте, скаржитися я не
звикла! Сама його виховую і мені нести це все. Лікарі кажуть, що без операції не обійтись.
Одними ліками не позбутися, а я звідки ж такі гроші візьму?! Там сума нечувана, а другий
Кредит ніхто не дасть. Ясна річ, що й позичати таку суму ніхто не буде. Це у нас тільки по телевізору.
один одному допомагають, а в реальному житті кожен сам собою бореться, — підсумувала Віра. Вона тільки знизала плечима, ніби подумала собі питання, на яке не знала відповіді.
щоб проблеми твої вирішував, та допомагав! Чи не жіноча справа орати, як кінь на трьох роботах, та на самоті сина вирощувати, – сказала жінка втомлено.
Вона зітхнула і подивилася з жалем на Віру. – Та де ж такого міфічного мужика взяти? Ех, Вероніка Олександрівно, напевно часи зараз інші! Людина людині вовк. Тільки в книжках таке кохання, щоб чоловік за сімома горами. Зараз вони всі на диванах валяються, та вдома, навіть допомогти не можуть.Чого там із них взяти, яка допомога? Батько Микитки його навіть знати не хоче. Відхрестився одразу! Там борг по аліментах величезний, а правоохоронним органам начхати. Але й без нього виховаю, нічого, вигадаю, де гроші взяти. Гаразд, Вероніко Олександрівно, я побігла, а то мені на другу роботу, потім Микитку з садка забирати ще, а то боюся запізнитись, — сказала молода жінка.
Вона вийшла із квартири. Вероніка залишилася сама. Бабуся похитала головою. Вона все думала про те, як самовіддана ця молода жінка. Вона дивилася на неї і думала, що ніколи не змогла б так працювати.
на трьох роботах, тягнути сина, ще й допомагати старенькій.
Не минуло й години, як у двері зателефонували. Бабуся квапливо пройшла в коридор і відчинила двері. Привезли її диван, який вона купила за оголошенням. Двоє чоловіків поставили його, швидко зібрали, забрали гроші та пішли.
Старий, але симпатичний диван красувався тепер у вітальні, немов вишуканий вінтажний предмет меблів. Він був невеликий. Зразу видно, що йому багато років. Ковані деталі, красива оббивка, симпатичний візерунок на самій оббивці, навіть ніжки були зроблені, як лапи лева.
Вероніка Олександрівна все ходила навколо нього і натішитися не могла, що купила його так дешево. Вона розглядала симпатичні дивани, думала, що була б її воля, вона б усі свої меблі обміняла б на ось таку. Бабуся вірила, що речі з історією роблять
Бабця kyпила диван по oгoлошенню, але яk тільkи сіла на ньoгo, одразу оніміла від того, що було приxовано всередині…
