Шурпу я, звичайно, поїла ложкою, але до решти страв я не торкнулася.
Хоча гості наминали все за обидві щоки: на столі були домашні ковбаси, холодець, сало, курячі котлети, тушкована картопля зі свининою, овочеві салати, соління, пиріжки, узвар.
Але, як виявилося, в селі у батьків мого чоловіка немає виделок. У їхній родині не заведено давати виделки.
Ми одружилися з Назаром три місяці тому, і це була наша перша поїздка до його батьків у село. Я хвилювалася, хотіла справити хороше враження. Але коли ми сіли за стіл і я побачила, що виделок немає, я не знала, як реагувати.
– Назаре, – тихенько шепнула я, – а де виделки?
Він трохи розгублено глянув на мене й прошепотів у відповідь:
– Тут не користуються виделками. Їж ложкою або руками.
Я була розгублена і збентежена. Ложкою я ще могла впоратися з шурпою, але як їсти салат або котлети чи інші закуски ложкою?
– Світлано Петрівно, а можна мені виделку? – ризикнула я звернутися до свекрухи.
Вона глянула на мене з подивом, навіть трохи образилася:
– Та навіщо тобі виделка, Оленко? Ми завжди так їмо, у нас у родині традиція.
– Так зручніше, – підтримав її Назарів батько. – Ми ж люди прості, та й їжа смакує краще, коли їси руками.
Я лише вдячно усміхнулася, але всередині мене все переверталося.
Гості, а це численні Назарові тітки, дядьки, племінники, їли із задоволенням, нахвалювали страви. Їхні руки були в жирі, вони витирали їх серветками чи просто облизували пальці.
Одна з тіток, помітивши, що я їм лише суп, запитала:
– Оленко, тобі що, їжа не смачна?
– Ні, ні, – швидко відповіла я. – Просто звикла їсти виделкою.
– Та ти що, видумуєш! – засміялася вона. – Так же навіть зручніше – не падає на скатертину, одяг чи на підлогу!
Чоловік бачив, що я напружена, але нічого не сказав. Після вечері, коли всі почали розходитися, свекруха підійшла до мене й сказала:
– Ти, мабуть, подумала, що ми тут якісь дикі, так? Але це традиція. А в кожній родині свої звички.
– Та ні, – відповіла я, хоча було дуже незручно. – Просто в мене вдома прийнято користуватися виделками.
Свекруха тільки зітхнула й, здається, вирішила не продовжувати розмову.
Уже в машині дорогою додому я сказала Назару:
– Я більше не поїду до твоїх батьків.
– Чому? – здивувався він.
– Назаре, я не можу їсти руками! Якщо я візьму з собою виделки, вони образяться. А без виделок я знову залишуся голодною.
Він лише мовчав. Потім, через кілька хвилин, відповів:
– Ти могла б спробувати звикнути. Це їхня традиція, вони не хотіли тебе образити. Ми ж не щодня до них у гості їздимо, а лише інколи.
– А я й не хочу звикати! – вибухнула я. – Мені незручно. І це не традиція, це просто небажання змінюватися.
Між нами сталася суперечка. Назар сказав, що я перебільшую, і що кілька раз на рік можна потерпіти. Але я не відступила. Я виросла в родині, де всі їдять виделками, і не збираюся змінювати свої звички.
Тепер ми вже тиждень не говоримо про цю тему. Назар їздив до своїх батьків сам, але я не знаю, що буде далі. Чи це я не права?
Фото – авторське.