В неділю зранку я почула як загавкав наш собака, виглянула у вікно і побачила біля хвіртки чималеньку машину мого заможного міського брата Олександра. Я покликала чоловіка, аби відкрив ворота – це ж вони ту шафу, що обіцяли, привезли.
Брат зараз ремонтує капітально свою столичну квартиру і запропонував нам забрати його стару шафу. Ми погодилися, а чого ж ні – в селі нам пригодиться.
Ми з чоловіком живемо у селі на Чернігівщині. Так у нас на роду написано: я люблю свіже повітря, а чоловік – фізичну працю. Він у мене людина проста, але дуже вірний і мною коханий. Ми навіть не намагаємося вдавати, що йдемо в ногу з часом. Нема у нас цього міського пафосу.
Але ремонт у будинку зроблено, син навчається у міській школі, а в нас самих теж все є: і лазня, і коптильня і Інтернет проведено. Що нам може кращого запропонувати місто? Я навіть не знаю, у мене тепер до нього ще гірше ставлення, ніж раніше.
А все тому, що мій брат старший, уже років як 25 став міським, перебрався в столицю. Раніше, в дитинстві, ми з ним дуже дружили та багато спілкувалися. Потім, коли Сашко вирішив, що буде жити в місті, ми почали поступово віддалятися один від одного. Йому було соромно з’являтися в моїй компанії, хоча наша мама – педагог і в нас ніколи не було сільської говірки.
Проте брат волів старших хлопців, з іншого кола спілкування. Але я його вибачила. Знала, що він просто досягає своєї мети. І нічого з тим не поробиш.
Коли переїхав в Київ, Олександр довго шукав собі бажаний кут. Грошей у нього не було, тож працював він багато й тяжко. Згодом він зустрів свою дружину, переїхав до неї і тепер вони живуть разом у великій міські квартирі, чого Сашко завжди і прагнув.
Ми спілкуємося, але скоріше це формальне спілкування, адже родичі як не як. А нещодавно Олександр затіяв великий ремонт у себе в квартирі. Ну, затіяв і затіяв. Подзвонив мені, похвалився. Я й сама знаю що це таке. Тільки міську шпаківню ремонтувати – це одне. А ось сільський будинок, з підвалом та другим поверхом – це трохи інше. Ну та в розмові я брата підтримала.
Заговорили ми з ним за те за се, а він і питає, чи не потрібна мені їхня стара шафа та килим на стіну. У місті тепер це не модно, зате ми маємо одну нежитлову кімнату з голими стінами. Тож нам зайві речі стали б у нагоді. Все одно їм вони не потрібні.
І ось в неділю привезли вони той старий килим і шафу. Я готувалася до зустрічі гостей, стіл накрила, гостинців домашніх їм з собою наготувала.
А ввечері, коли вони вже зібралися додому і склали в машину гостинці – картоплю, банки, сало, Сашко, пом’явшись 5 хвилин, запитав, коли ми збираємося розрахуватися за їхні речі. Бо, цитую: “розумієш. у місті за них можна отримати непогані гроші, у нас там все цінно”.
Я не знайшлася, що відповісти від несподіванки, і тут я почула ще інший голос, дружини Сашка, але не зрозуміла, що Галина говорила. А потім знову почула брата. Тепер він пропонував взяти з мене продуктами. У нас же їх багато. Навіть подіти нема куди, тому вони ще раз з дружиною приїдуть і нам допоможуть по-родинному.
Я навіть не хочу брехати про те, що розгнівалася лише на свою невістку. Ні, вони обоє мене вивели з себе. Господи, віддали старий мотлох, нікому не потрібний, та ще й вигоду мати хочуть. Але добре, допоможу. Ми ж сільські, у нас цих продуктів вагони, ага.
через два дні вони з самого ранку знову з’явилися у нас на порозі. Поводилися так, ніби ми з ними домовлялися разом провести день. Ніби в нас справ інших немає, аби лише святкувати невідомо що. Довелося поставити на стіл якоїсь нарізки. Вдавати, що нам цікаво слухати їхні історії про людей, яких ми ніколи не бачили. І посміхатися. У місті, мабуть, усі посміхаються.
А наприкінці посиденьок брат, вдавши, що він хмільний (хоч він і не вживав – за кермом), зажадав нести «харчі» собі в машину. А я сподівалася, що їм закуски вистачить. Вони ж її залишки із собою загорнули.
вже коли продукти були погружені, а я заспокоїлася, невістка підійшла до мене, далеко від усіх, і панібратськи почала вимагати в мене гроші. Щоби все було чесно, на бензин. Вони оплачують одну половину дороги, а ми – другу.
Знаєте, я вважаю себе культурною людиною і зовсім не конфліктною, але це був перебор. Спершу я почала голосно кричати на братову дружину, а потім вказала їм обом на хвіртку. І щоб духу їхнього більше в моєму домі не було.
Заспокоїлася я лише через кілька годин, коли Сашко уже, напевно, приїхав додому. Не передзвонив і не вибачився. Ось така вона – братська любов. Місто змінює людей, це я вже зрозуміла, і не в кращий бік. Але ті, що народилися в місті, – це щось зовсім інше, це ще набагато гірше! Таких зухвалих зухвальців я ще не бачила! Чути про таку рідню більше нічого не бажаю, крапка.