Кажуть, що знав би, де впадеш – соломку б підстелив.
Напевно, молодий нахаба про це й гадки не мав, коли на всіх летів щойно вимитим фойє ресторану.
Його іномарка, пронизливо завищавши колесами, пригальмувала біля входу. Плеснувши дверцятами кросовера, хлопець потихеньку попрямував до ресторану. Весь обслуговуючий персонал без винятку напружився і нервово ковтнув.
Швейцар дядько Паша, який стояв у дверях, спробував втягнути животик, який з’явився в нього ще задовго до цих подій, коли Павло Андрійович, розмахуючи паличкою на посту ДПС, перевіряв документи в таких ось мажорів, як цей. Тепер усе перевернулося догори дриґом, і колишній капітан із того, хто перевіряє, сам перетворився на того, кого перевіряють. Але тягу до хабарів викорінити було ох, як непросто. Трясучи ніжкою, він з вражаючою для його комплекції швидкістю, відчиняв двері, начепивши при цьому маску милої привітності. Якщо бравий служака все робив правильно, то енна сума у твердій валюті незмінно перекочовувала з портмоне новоявлених господарів життя до його, спеціально підготовленої для цих цілей бічної кишеньки. Але зараз дядько Паша відразу зрозумів, що йому нічого не обломиться…
- Господарський синок, щоб йому порожньо було… Тут би при своїх залишитися… які вже тут чайові, – тужливо подумав швейцар, спостерігаючи, як молодик у пальто нарозхрист, піднімається сходами і ривком відчиняє двері.
- О, привіт, телепузику? Ну ти як? Рубликів уже настріляв?,- нахабно посміхнувся хлопець і поплескав Павла Андрійовича по пухкій щоці.
Чоловік вирішив проковтнути образу і відповів йому непроникним поглядом своїх безбарвних, майже риб’ячих очей.
А відвідувач уже йшов далі, вишукуючи нову жертву. Учора він крупно програвся в казино, поставивши все на червоне. Фортуна, немов знущаючись, видала Зеро… Що ж, нуль він і в Африці нуль.
Настрій був кепським, і Максим Рєпнін поспішав якнайшвидше зганьбити свою злість на кому-небудь із обслуговуючого персоналу.
Старожили закладу, знаючи його характер, безпомилково вгадували, коли синові власника ресторану краще не потрапляти. От якби вчора крихітна кулька вибрала червоний осередок, то зараз усе було б зовсім інакше… Зазвичай після виграшу Максим Миколайович бував напідпитку і смітився грішми, по-купецькому обдаровуючи всіх, кого тільки можливо.
Але сьогодні удача відвернулася не тільки від молодого марнотратника життя, а й від усього залежного від його примх персоналу.
Був він тверезий і злість, невидимими хвилями виходила від його, збоченої грошима, нікчемної душі.
Офіціантки злякано тулилися на кухні, а кухарі несамовито працювали ножами, немов беручи участь у конкурсі кулінарної майстерності.
Адміністратору, Івану Петровичу, згідно з його статусом, відступати було нікуди, тому він, притулившись до стіни, з тривогою стежив за наближенням улюбленця долі.
Раптово, намітане око його помітило те, від чого чоловіка моментально кинуло в піт…
Якби можна було відмотати лічильник часу назад, то він безумовно не припустився б подібної помилки. Але на його біду в той момент, коли Ніна Петрівна мила підлогу, він лукаво посміхаючись, загравав з офіціанткою Ритою, яка недвозначно натякала на цікаве продовження вечора.
Літня прибиральниця, змочивши підлогу, робила свою справу ґрунтовно і не поспішаючи. Ретельно змиваючи бруд, вона не бачила, як хазяйський син увійшов до вестибюля. За іронією долі, стояв сльотавий лютий і протирати підлогу доводилося частіше, ніж зазвичай.
Саме лискучий від вологи кахель і привів у стан благовірного жаху адміністратора.
Він ледве встиг відкрити рота, як нахабний молодик уже ступив на слизьку доріжку.
Гладка підошва його франтівських туфель заслизнула слизькою поверхнею, і якби Максим Миколайович був причетний до фігурного катання, або в найгіршому разі – до хокею, то, безумовно, встояв би на ногах… А так, він картинно змахнувши руками, звалився на підлогу, як підкошений.
Адміністратор, який виріс на радянському кінематографі, внутрішньо стиснувся, очікуючи вигук :
“Чорт забирай!!!”,
Він розумів, що діамантів і пісень про зайців, сьогодні точно не буде…
Після падіння хазяйського синка, повисла гробова тиша.
Любов до нього в обслуговуючого персоналу була просто безмежною, тому кожен у душі сподівався, що він уже не підніметься.
- Це що ще таке? Хто посмів? Ви що тут усі зовсім страх втратили?,- через секунду пролунав крик Максима Миколайовича.
До нього підбіг адміністратор і допоміг встати.
Хлопець, шалено обертаючи зіницями, відштовхнув його вбік і підійшов до завмерлої біля стіни Ніни Петрівни. Вона працювала недавно і нахабного мажора ще не знала.
- Ти що це, кошелка стара, тут за озеро влаштувала? Мені що тепер, ковзани надягати? ,- гнівно закричав Максим.
Жінка, винувато потупивши погляд, відчула, як у душі зароджується обурення.
Але, зковтнувши образу, вона підібгала губи і втупилася в підлогу.
- Не варте, Ніно, воно того… зковтни… перемелеться,- подумки давала собі установку жінка.
- Ну чого мовчиш, як у рот води набрала? Оченята витріщила… Ти тут для чого поставлена? У гляделки грати?,- знущально продовжив хазяйський синок.
Образливий тон людини, вдвічі молодшої за себе, Ніні Петрівні терпіти було важко.
Вона відчула, як долоні спітніли і тілом пробігло дрібне тремтіння. Це почуття було їй знайоме. З тих далеких часів, коли вона, будучи слідчим районної прокуратури, ламала долі подібних покидьків рішуче і надовго, відправляючи їх туди, де, стоячи по пояс у снігу, за день треба було звалити ледь не кілометр лісу. Колишні перемоги надихнули Ніну Петрівну і вона, без тіні страху, подивилася на кривдника.
Раніше, погляд її розумних сірих очей викликав у запеклих рецидивістів почуття незатишності і напад тваринного страху.
А потім Ніна сказала те, про що згодом пошкодує… Але це буде потім, а зараз праведний гнів було вже не втримати, як снігову лавину, що зійшла з гір.
- А чому ми з Вами на “Ти” молода людина! Я на порядок старша за Вас і я не пригадаю, щоб ми пили з Вами на брудершафт, – спокійним, з відтінками сталі голосом, вимовила Ніна Петрівна.
- Ти чого це бабця, мораль мені читати надумала? Ти нічого не поплутала? Ти хто така, щоб мене вчити? Горда кажеш? Плювати я на твої принципи… Бери живо ганчірку і прибери тут усе, – сказав Максим і смачно плюнув на підлогу.
Адміністратор, який спостерігав за ситуацією збоку, відчув, як усередині нього все похололо. Шостим чуттям він усвідомив, що Ніна Петрівна не така проста, якою здається.
Десь вдалині він пошкодував, що взяв її на роботу… Але посудомийка Зоя головою ручалася за неї, кажучи, що жінці дуже потрібні гроші. Він, звісно, не міг знати, що на боці прибиральниці весь без винятку персонал ресторану. Навіть колишній хабарник, швейцар дядько Паша тримав кулаки за тендітну жінку.
Для Ніни Петрівни вчинок хазяйського сина був схожий на плювок в обличчя. Рішуче відставивши відро і швабру вбік, жінка сказала:
- Я звільняюся, Максиме Миколайовичу. Прибирати бруд я не проти, але якщо цей БРЯЗЬ плює мені в душу, то звільніть, це вже якось без мене.
- Ну ти бабка даєш! Чого ти тут бариню із себе корчиш? А ну жваво схопила ганчірку і вимила все! А якщо ні, зарплати тобі не бачити, як своїх вух! Уже я подбаю, щоб жодної копійки не отримала, повір мені на слово, – урочисто зрадів Максим.
Але у своїх судженнях, молодчик, звісно, прорахувався. Ніна Петрівна вже зняла уніформу і прямувала до виходу. Можливо, в глибині душі вона шкодувала про скоєне, але переступити через себе не змогла.
На виході швейцар шанобливо подивився на жінку і з такою спритністю відчинив перед нею двері, немов перед дядьком Пашею стояла не прибиральниця Ніна, а сама королева Вікторія.
Усе своє життя вона стояла на сторожі закону, оберігаючи спокій пересічних громадян від зазіхань таких виродків. Але часи змінилися і тепер уже вони і їм подібні нахаби, диктують свої умови.
Вийшовши з ресторану, жінка не пішла додому…А присівши на лавочку в парку, обхопила голову руками.
- Що ж я наробила? Ну може, не потрібно було показувати характер? А просто зробити те, що просять і працювати собі спокійно далі…,- сумно розмірковувала Ніна Петрівна.
- Адже якби не Свєтка, ніколи б я не пішла прибиральницею в цю забігайлівку,- промайнула в її голові шалена думка.
Своєї крихітної пенсії жінці вистачало з головою. Вела вона досить аскетичний спосіб життя. Чашка кави вранці і свіжа газета, тарілка супу в обід і булочка з чаєм увечері – ось і вся межа мрій Ніни Петрівни.
Із чоловіком вони розлучилися давно. Ігор так і не зміг звикнути до божевільного графіка її роботи. Ніни постійно не було вдома. А подібні нюанси, звісно, не сприяли зміцненню сім’ї.
Але ж колись, все було інакше. Безсонні ночі повні вогню і пристрасті, романтичні прогулянки під місяцем і мрії про спільне щасливе майбутнє.
Ігор був прямою протилежністю Ніни.
Вони познайомилися випадково, на одній зі студентських вечірок.
Ігор навчався тоді на фізико-математичному факультеті й подавав великі надії. Його аналітичні здібності високо оцінювали викладачі. Ближче до 3-го курсу, він сам уже став давати уроки вдома недбайливим студентам багатих батьків.
Холодний інтелектуал, він здавалося знав про все на світі. Його розумні блакитні очі, як магнітом притягували жіночі погляди. До всього іншого, хлопець мав гарний вигляд, і всі вважали їхній із Ніною союз вельми успішним.
Народження доньки на деякий час знову зблизило подружжя, але це, як виявилося згодом, було тимчасовим явищем, немов міраж у спекотній пустелі перед виснаженим подорожнім. Спадкоємицю нарекли Світланою. Ніні подобалося це ім’я. У її розумінні, воно наділяло його володарку енергією і чистотою душі.
Позбавлена материнської ласки, дівчинка зростала замкнутою і малотовариською.
Залишена під опікою бабусі, Олени Олегівни, дівчинка була здебільшого надана самій собі. Більшу частину вільного часу вона проводила, граючись із ляльками. Одягаючи їх у гарний одяг, вона ділилася з ними тими секретами, які належить знати лише мамі.
Подорослішавши, Свєта, на свій подив, практично не відчувала прихильності до дому. Вона могла заночувати в подруги і прийти через три доби.
У цей час із сім’ї якраз пішов Ігор.
Це сталося тихо, без скандалу і театральних сцен. Чоловік просто мовчки зібрав речі, поки вона була на роботі, розкручуючи чергового грабіжника на зізнання. На прощання, він каліграфічним почерком вивів:
“Прощавай. Дякую за все”…
Донька була дуже вражена вчинком батька. Негласно, вона завжди була на його боці й часом кидала на матір осудливі погляди.
Тож, коли Ніна намагалася волати до її совісті, вона кричала у відповідь:
- Ти спочатку в собі розберися… Тата не втримала і мене не зможеш!
Після цих слів, погляд жінки затухав і вона замикалася в собі. На роботі Ніна була сильною і вольовою, а вдома не могла впоратися з дочкою-підлітком.
Згодом вони практично перестали бачитися, і зв’язок, який зазвичай буває між матір’ю і донькою, перестав бути міцним, погрожуючи розірватися в будь-яку секунду…
А якщо вони і перетиналися вранці за чашкою чаю, то далі ніж за тему “Як справи? ” їхня розмова не простягалася.
Кар’єра була завжди на першому місці для Ніни.
Прагнучи утримувати стабільно-високі показники розкриття, дівчина була готова ночувати у своєму кабінеті.
Начальство, бачачи цілеспрямованість слідчої, заохочувало її, як могло, ще більше завалюючи роботою. Колеги кепкували з неї і крутили пальцем біля скроні.
Звання, нагороди, похвальні грамоти – всього цього добра у Ніни вистачало з головою. А ось люблячої і розуміючої людини поруч не було і це пригнічувало дівчину.
І лише вийшовши на пенсію, вона зрозуміла, у чому справжня цінність буття.
Дочка виросла і втекла з дому. З колишнім чоловіком Ніна давно не спілкувалася, залишившись на самоті. Лише одного разу, до Нового року, Свєта надіслала листівку з видом зимової Неви.
Останні років десять від неї не було жодних звісток. Ходили чутки, що вона переїхала до Північної столиці й намагається налагодити свій власний бізнес.
Одного разу у квартирі Ніни пролунав дзвінок.
Жінка, кинувши погляд на годинник, докірливо похитала головою. 21-00…дещо запізно, для дзвінка.
Знявши слухавку, вона почула в трубці чоловічий голос:
- Климова Ніна Петрівна? Вас турбують із реанімаційного відділення 4-ї міськлікарні.
Ваша донька Світлана, перебуває зараз у вкрай важкому стані. Усе необхідне ми робимо звісно, але незабаром знадобиться і Ваша допомога…
- Так звісно!!! Яка розмова!!! А що сталося зі Світланою?
- Дві години тому вона разом із хлопцем потрапила в автомобільну аварію. Її супутник, від отриманих травм, помер. А ваша дочка ще бореться за життя.
- Приїжджайте!”, – сказали на тому кінці дроту і поклали слухавку.
- Оце так раз… Значить, донька нікуди не виїжджала… І весь цей час була тут, – промайнуло в голові Ніни Петрівни перед тим, як вона вирушила в лікарню.
Біля реєстратури завжди товпиться велике скупчення народу.
До Ніни вийшов черговий лікар і коротко змалював ситуацію:
- Ніна Петрівна! Зараз ми зробили все, що потрібно на цей момент, але стан доньки, на жаль, залишається стабільно-важким.
Надалі, найімовірніше, знадобиться операція. Якщо її не зробити, то Свєті загрожує параліч нижніх кінцівок, а може й усього тіла.
Скажу відразу, коштує це дорого.
Моя Вам порада – мужайтеся і збирайте гроші.
А тепер, мені потрібно йти…багато роботи, – на прощання сказав реаніматолог.
Дорогу додому Ніна Петрівна пам’ятала погано.
Вона гарячково думала, де взяти гроші.
- Пенсія маленька, а квартира державна…не продати…
А може погодитися на ту пропозицію сусідки Зої? Ну й що, що прибиральниця? Зайва копійка ж не завадить…, – думала нещасна мати.
Так вона і стала співробітницею ресторану “Парус”…
Спогади вихором пронеслися в голові жінки… Вона піднялася з лавки й, кинувши прощальний погляд на заклад, побріла додому… Там вона проплакала півночі, уткнувшись обличчям у подушку.
Заснути вдалося лише з великими труднощами…
А вранці пролунав дзвінок у двері.
Морщачись від головного болю, Ніна Петрівна відчинила двері…
Спочатку їй здалося, що це галюцинація, викликана її запаленою свідомістю.
Але ні ж, на порозі так і залишилися стояти двоє.
Судячи з усього, батько і син. Сивочолого, представницького чоловіка жінка не знала, а ось його сина мала незадоволення бачити вчора в ресторані. Це був Максим, який прилюдно образив її і позбавив вихідної допомоги.
Запросивши гостей всередину, Ніна запитально глянула на старшого з них.
Він, кашлянувши в кулак, почав повільно говорити:
- Ніно Петрівно, почну з того, що ми вже знаємо про лихо, яке сталося з вашою дочкою!
Співробітники нашого ресторану зібрали частину коштів для операції! Причому, зробили це за власним бажанням.
Ми, зі свого боку, зобов’язуємося надати Вам усіляке сприяння, оплативши лікування і післяопераційну реабілітацію Світлани.
Ніна здивовано підвела брови, не вірячи власним вухам.
- Але це ще не все…. Мій син хоче вибачитися перед Вами. Він не відав, що творить. Мені соромно за нього.
А ось особисто я зобов’язаний Вам усе своє життя.
Ви мене не пам’ятаєте, а я Вас одразу впізнав, тільки-но побачивши прізвище та ініціали в робочому журналі. Багато років тому, Ви були єдиною, хто повірив у мою невинність. Мені тоді загрожувала вища міра. Пацаном був, потрапив по дурості… блатна романтика і всі справи. Засмоктало… Але вбивцею ніколи не був. А тут усе проти мене: докази, свідки… відсутність алібі. А ви врятували від загибелі і знайшли справжнього вбивцю.
Вибачте за все і… прощайте, – сказав власник ресторану і, кивнувши на прощання, пішов.
Максим чув кожне слово свого батька і коли той вийшов, схилив голову і тихо сказав:
- Вибачте, Ніно Петрівно, я дуже винен перед Вами і щиро каюсь у скоєному…. Мені гірко і боляче, що я заподіяв Вам стільки зла… вибачте ще раз, я піду, – сказав хлопець, ховаючи очі…
Залишившись сама, Ніна Петрівна втомлено сіла на диван і задумалася. Виявляється, минуле іноді може допомогти і в справах майбутнього.
Вона без зусиль згадала того переляканого хлопчину в 85-му… Колю Бикова… У його очах, тоді застиг страх…
Зараз він став іншим, впевненим і владним…
Але як би там не було, свого слова він дотримав.
Світлані успішно зробили операцію і вона проходить зараз реабілітацію в Німеччині.
З мамою вона помирилася і відчуває тепер її любов і підтримку, яких так не вистачало в дитинстві.
Ніна Петрівна повернулася в ресторан. Щоправда тепер уже на посаду адміністратора.
Підлеглі її дуже люблять і на згадку про той випадок пильно стежать за тим, щоб підлога завжди залишалася чистою і сухою.