Багато часу Анна Костянтинівна проводила у своєму будиночку в невеликому селі. Будинок був уже старий – ґанок покосився, у деяких місцях на даху були дірки і фарба вже давно сповзла з усіх стін, але вона любила це місце. Це було єдиним усамітненням від сім’ї свого сина Леоніда.
Син майже не з’являвся вдома через велику кількість роботи та відряджень, невістка зовсім не розмовляла з Ганною Костянтинівною, а онуки полюбляли пожартувати над бабусею та її роками:
- “Дивись, як у неї руки трусяться!” – хихикаючи говорив Сеня молодший із близнюків.
-“Так весь чай на підлозі вже буде і доведеться знову наливати, і знову поки несе, виллє його”,- заливався старший Федір.
Бабусі було не приємно таке чути, але й сваритися з єдиними родичами, що залишилися, їй не хотілося. Тому вона просто тихенько пішла у свою кімнату і почала збиратися, щоб виїхати назад на дачу. Карина – дружина сина вмовляла її дочекатися Льоню з роботи:
- “Ганно Костянтинівно, ну куди ви одна з важкими сумками поїдете? Скоро Льоня прийде і відвезе вас! Його на нараді затримали”
- “Кариночко, зрозумій мені треба їхати поки сонце не сіло, у темряві стежку зовсім не видно. Не турбуйтеся я сама тихесенько доїду.”
- “Добре, вирішувати вам”,- погодилася невістка. Якщо чесно, вона була трохи рада побути самій кілька годин до приїзду чоловіка.
Йдучи, Ганна Костянтинівна попрощалася із сім’ями, і зачиняючи за собою двері, на сходовому майданчику зустрілася із сусідкою:
- “Здрастуй, Ганно, знову у своє село поїхала?
-“Здрастуй, Лєночко, а чим мені в місті займатися-то?!” – сумно сказала Ганна Костянтинівна.
-“Так підемо, я тебе чаю наллю, пряники свіжі купила”, – вмовляла сусідка.
-“Ну, підемо, зайду на недовго”,- погодилася Анна.
Олена Петрівна частенько заходила в гості до Ганни Костянтинівни, щоб дізнатися про її справи і просто поговорити. Вона була на 4 роки молодша за неї, але їхній дружбі це не заважало.
Олена Петрівна налила свіжого завареного чаю з бергамотом у кухлі й виклала пряники на тарілку. Дві подружки сіли за стіл.
- “Ань, навіщо ти сили свої останні залишаєш у цьому селі на грядках?”
- “А як туди не їздити? Там усе своє вирощую. Ти ж бачила ціни нині в магазинах на картоплю та огірки, а в мене все своє натуральне. У місті жити ніякої пенсії не вистачить!”
- “А син хіба не допомагає? Міг би продуктів додому купувати і за комуналку платити, онуки грядки копати, а невістка садила б тобі все”.
- “Їм зовсім не до мене. Карина бізнес свій задумала, а онуки…”,- вона важко зітхнула
- “А Льоня чого? Теж допомоги від нього ніякої?”
- “Ох, Ленечко… Давно не бачила його. Весь у роботі, роз’їздах. Вдома майже не буває, дружину не бачить, синами не займається. А Кринці теж ніколи. Не знай які в них хлопці виростуть?!”
Олена Петрівна чула про те, що Льоня не міг мати дітей і після першого розлучення знайшов собі дівчину з двома дітьми, але ніяк у її голові не вкладалося, чого вони так бабусю не полюбили.
Її діти навпаки були до неї дуже уважні: продукти додому закуплять, приїдуть приберуться, з онуками всі грядки скопають, невістка квітів насадить. Олена Петрівна була задоволена своїм життям і зовсім не розуміла, як далі складеться життя її подруги, що вигадають злі онуки та невістка для бабусі.
Закінчили чаювання подруги вже під ніч. Ночувати залишилася в неї і змогла дістатися до дому тільки наступного ранку.
Вночі їй наснився сон.
Вона одна сидить на пероні з сумками, але ніякого поїзда не чекає. Її починає виганяти охоронець із вокзалу:
- “Додому йди! Сьогодні вже ніякі поїзди не ходять!”
- “Мені тепер нікуди йти…”
Прокинувшись у холодному поту, Ганна Костянтинівна ще півночі проворочалася, але так і не змогла заснути. Вона лежала і все думала: “Що з нею буде, якщо невістка з онуками захочуть мене вигнати? Невже син Льоня за мене не заступиться?”
Льоня одружився вдруге і був щасливий, що в нього тепер є діти, нехай і дружини. А на нарікання Ганни Костянтинівни на невістку казав:
- “Ти занадто консервативна! Карина дуже порядна і сучасна дівчина. Не треба її судити за своїми застарілими правилами. Зараз уже нове століття! Люди змінюються!”
Мамі нічого було відповісти синові.
Близько полудня зайшов до Ганни сусід Микола Вадимович, який жив у будинку навпроти.
- “Коля, ти що тут? Я думала ти в похід до річки з сином пішов?”
- “Ой, ці походи… комарі вночі тільки зжеруть. Я як почув, що ти повернулася, так тут же з’явився! Гайда до лісу по ягідки та грибочки сьогодні.”
- “Так, аж надто небезпечно з тобою в ліс ходити. Ти як поскачеш углиб, тебе не покличеш!”
Після недовгих умовлянь Ганна Костянтинівна все-таки погодилася на лісову прогулянку, і вони вирушили в дорогу.
- “Знаю чого ти Аннушка сумна така. У мене теж не все ладиться зі своїми, але вони ж мені як ніяк рідні”,- завів розмову Микола Вадимович.
Замислившись на кілька хвилин, Ганна Костянтинівна глибоко зітхнула і вирішила поділитися із сусідом своїми переживаннями.
-“Коли чоловіка мого не стало, він залишив квартиру мені та Олені. Розумієш, дружина його постійно йому на мене скаржиться, онуки знущаються наді мною. Боюся як би не вигнали вони мене з квартири з усіма речами.”
- “Ань, то давай будемо допомагати одне одному. Ми з тобою люди вже люди похилого віку… одружуватися тебе вже не кличу, а ось підтримати готовий як рідну”.
Анна Костянтинівна ледве помітно посміхнулася і нічого не відповіла. Пропозиція Миколи Вадимовича її трохи збентежила, але й водночас обрадувала. Повернувшись із лісу, вона зайнялася грядками, а сусід вечерю приготував із лісових грибів і картопельки.
Повечеряли і Ганна Костянтинівна додому засобиралася. Провів її Микола Вадимович до автобусної зупинки і нагадав їй: “Я за тебе горою! Головне не мовчи, кажи чим допомогти треба!”
Ганна Костянтинівна з гарним настроєм вирушила додому. Хвилююче було їй повертатися до чужих людей додому, але тепер вона відчувала “невидиму” підтримку від друга.
- “А, це ви повернулися!? А я думала Льоня по-раньше з роботи додому прийшов”,- байдуже зустріла її Карина.
Промовчавши, Ганна Костянтинівна зайшла до себе в кімнату і зачинила двері.
Цього дня її син дійсно повернувся додому раніше і з порога попрямував у кімнату до матері.
-“Мамо, хочу поговорити з тобою з приводу квартири. Думаю тобі потрібно переписати на мене другу частину. Важко нам усім разом стає жити під одним дахом. Давай я допоможу твої речі перевезти в будиночок у селі”.
Спочатку Ганна Костянтинівна зраділа, що зможе жити одна спокійно, але згадала, що будинок записаний на сина і він категорично відмовлявся записати будинок на неї. Їй здавалося, що це говорить не її син, а немов слова невістки виривалися з вуст Льоні.
- “Ні. Не згодна я на вашу аферу. Викинете ви мене з квартири і з дому, як непотрібну річ і діло з кінцем.”
- “Так, що з тобою мама? Я намагаюся вирішити проблему, щоб усім було добре”
- “Нічого не знаю. Я буду жити в цій квартирі.”
Злий Леонід вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері. Він розраховував, що розбереться сьогодні з цією справою, але впертість мами його зупинила.
Перелякана Ганна Костянтинівна тут же набрала свого сусіда Миколу Вадимовича. Той одразу взяв слухавку.
- “Колінко, син мій щойно вимагав, щоб я переписала квартиру на нього! Він хоче мене позбутися!”
- “Аннушко, заспокойся, будь ласка. Я обов’язково що-небудь придумаю. Ми з тобою не чужі люди одне одному.”
- “Добре.”
- “Ти ж не погодилася підписувати папери?”
- “Ні, звісно! Вони тоді мене просто викинуть із дому”
- “Дивись, як ми з тобою вчинимо. Скажемо твоїй родині, що ми тепер із тобою будемо разом жити. І не просто разом, та ще й у вашій квартирі. Мені твоя квартира не потрібна. Я хочу, щоб Льоня зрозумів, що ти не одна. А з тобою разом ми зможемо захиститися від них.”
- “Ой, Коля, а що люди то навколо скажуть?! Нам уже не по 20 років, щоб разом сходитися. Якось це дивно…”
- “А чого тут такого? Незручно штани через голову одягати! А ми з тобою квартиру відстоюємо разом.”
Микола Вадимович домовився з Ганною Костянтинівною зустрітися за кілька днів у селі й обговорити їхній план. Поклавши слухавку, старенька трохи видихнула і встала, щоб сходити на кухню по воду. Відкривши свої двері, вона почула діалог онуків:
- “Пам’ятаєш, як мама веліла зробити?”
- “Ага!”
- “А, ну скажи…”
- “Щойно бабулька на дачу звалить, ми збираємо всі її речі й на смітник несемо!”
Ганна Костянтинівна сторопіла від того, що почула. Невже її рідний син дозволить, щоб її викинули з дому з усіма речами?! Вона знову побігла до телефону і поспіхом набрала номер Миколи Вадимовича, але ніхто не брав слухавку.
Серце стукало в грудях, старенька присіла на край ліжка. Що ж робити? Якщо вона не погодиться на план Миколи, то її онуки віднесуть її речі з дому, щойно вона поїде.
Не можна було зволікати в цьому питанні!
Ось настав призначений день зустрічі, і Ганна Костянтинівна зібрала свої речі і поїхала в село. Зворотної дороги вже не було.
Повернувшись у село, вона побачила замок, що висів на дверях будинку навпроти. Це означало, що Миколи Вадимовича немає вдома, але ж він мав уже бути тут.
Ганні Костянтинівні стало погано. Тепер вона залишилася і без квартири, і без підтримки. Ще трохи почекавши, вона пішла додому. Сон, який вона нещодавно бачила, знову сплив у її пам’яті.
Несподівано за дверима почулися важкі кроки і потім стукіт.
- “Аннушко, відчини! Це я, Микола!”
Жінка тут же відчинила двері і зустріла старого друга.
- “Я вже подумала, що ти мене залишив одну!”
- “Так, я мчав до тебе, але машина сина підвела. Багато часу втратили в шиномонтажці. Вибач, що змусив тебе нервувати!”
Ганна Костянтинівна поскаржилася сусідові, що онукам веліли викинути її речі, щойно вона з дому піде. І що вона готова прийняти будь-яку допомогу від Миколи. Вона була навіть згодна на його божевільний план з’їхатися разом.
- “Ого! Нешанобливо так із матір’ю рідною чинити! Зробимо те, про що домовлялися з тобою. Щойно ранок настане, поїдемо до тебе, завітаємо до них без попередження і скажемо, що тепер житимемо разом у твоїй квартирі. І сина мого покличемо для підтримки. Ну, що згодна?”
- “Я згодна.” – сказала Ганна Костянтинівна. Вона часто спостерігала як син Колі зі своєю сім’єю приїжджають до нього допомагати, тому була не проти його допомоги.
Зранку вони приїхали в місто, але вирішили заявитися додому вже ввечері без попередження, коли вся сім’я буде в зборі. Цілий день вони гуляли, балакали наче студентські роки, коли вони обидва були молодими і навчалися в одному університеті.
Із заходом сонця вони вирушили до квартири Анни Костянтинівни. Підходячи до будинку, вони побачили, як хлопці виносять із під’їзду пакети.
-“Це мої речі”,- зітхнула Ганна Костянтинівна.
Вони зайшли у квартиру і Микола Вадимович одразу почав говорити:
- “Здрастуйте, мене звати Микола Вадимович. Я інститутський друг вашої мами та її перше кохання. Ми знову зустрілися і вирішили жити разом у Аннушки вдома. Я бачу у вас вдома капітальне прибирання? Похвально! Вимагаю, щоб ви повернули всі речі Ані назад або йдіть купувати нові. Негоже так із матір’ю чинити”.
Сім’я була шокована такою заявою. Льоня намагався зв’язати кілька слів: “яке ви маєте право…”, “цього не може бути…”, але в нього нічого не виходило. Під грізним натиском Миколи Вадимовича його коліна почали трястися, а голос тремтів.
Карина, Леонід і двоє онуків зрозуміли, що тепер на варті квартири є захисник Ганни Костянтинівни і що розширення житлових умов їм доведеться чекати ще дуже довго.
-“Ще зараз під’їде мій син і я познайомитеся. Думаю він теж із нами житиме. Ти не проти, Аннушко?” – підморгнув Микола Вадимович сусідці.
- “Так, я тільки за! Більше народу, веселіше буде”, – відповіла Ганна Костянтинівна широко посміхаючись.
Взаємовідносини із сином і його сім’єю остаточно були зіпсовані. Але тепер Ганна Костянтинівна була готова боротися за своє щастя, адже поруч із нею була опора і підтримка. На душі в неї стало добре і спокійно. Вона розуміла, що все у неї буде добре.Джерело