Невеличке селище у Донецькій області. До кордону – майже рукою подати.
Ми тут перебуваємо вже місяць точно. Є їжа, волонтери присилають продукти, одяг теплий на осінь, навіть одного разу малюнки діток з центру ВПО надіслали. Типу знак підтримки та мотивації.
Однак, я не боюся ні обстрілів, ні тривоги. Я боюся місцевих людей в цьому селі.
Коли ми сюди прийшли, нас не вітали ні аплодисментами, ні словами подяки. Натомість наш загін чув тільки лайку та звинувачення у стилі
“Бомбили Донбас 8 років”. Так, виявляється, ватні зазомбовані люди ще існують. Мене про це попереджав керівник, але я чомусь не вірив. Ну коли у твій будинок летить ракета з території росії, ти хіба будеш проклинати нашу армію, яка тебе прийшла
рятувати?
- Я вас не звала! Зачєм сюда прішлі?! – дорікає старша жіночка, років десь 50.
- Так війна, прийшли вас захищати..
- Я вас не ждала! Ухадіте!
- А кого ж ви чекали?
- Каво?! Путіна! А ви єво не пускаєте!
Смішно правда? Ну вам, мабуть, так. Ви сидите у безпечному місці, у вас далі вирує життя. А ми тут вислуховуємо такі докори зомбі-путіністів.
Але я не жаліюся та не дорікаю, просто хочу показати зворотну сторону медалі життя на фронті.
Чи здають наші позиції? Думаю, що так.
Хоча я вже вдома тиждень, але досі переживаю за своїх побратимів, які там залишилися. Інколи телефоную, але самі розумієте, який там звʼязок.
– Ти са Львова прієхал здесь нас убівать?
Правалівай! Нам па тєлєвізару гаварілі, что в Києве уже єсть наказ такіх, как ми, на Сібірь атправлять!
Всьо ето Зілєнской прідумал! – чую, як мені в спину кричить дідусь на велосипеді.
Знаєте, були моменти, коли я просто хотів все кинути та поїхати геть. Який сенс мені воювати за людей, котрі підтримують війну? Вони сліпі. А ще дурні. Не розуміють, хто насправді розвʼязав цю війну.
– Ой, ну Маріупаль – ета проста сказка. Зєленскій прідумал, а ви павєрілі. А в Буче все фота – пастановка! – чую такі “аргументи”.
У Бучі проживала моя знайома з університету. Її тата й дідуся розстріляли, бо вони хотіли виїхати за
продуктами. На щастя, маму та молодшу сестричку
не чіпали. Зараз вона у безпечному місці з рідними.
Але каже, що вночі прокидається від будь-якого шурхотіння.
І коли мені говорять, що Буча, Ірпінь – це постанова, то хочу взяти цих дурнів за шию, привезти до могил та зруйнованих будинків. Нехай вони на власні очі переконаються, хто винен у смерті багатьох людей.
Я не знаю, чому воюю за таких “людей”.
Я навіть не бачу сенсу їх захищати.
Так, нехай це для когось прозвучить жорстоко та
можете писати гнівні коментарі. Але чому я повинен захищати людину, яка підтримує ворога? Це смішно та не логічно.
Молоді люди ризикують життям, а вони… Слів нема в українській мові, щоб описати всю цю ситуацію!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки
“Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами.Джерело