ВОНИ ІДУТЬ…
Вони ідуть – ці діти, мов з ікони…
Мов хтось створив навмисне, щоб ішли…
Туди, де їх таких вже легіони
Оте, що знали змалку, віднайшли.
Ці діти знали… Знали, що вже пІдуть!
Та все одно ішли, ішли… ідуть…
Один в один, по втоптаному сліду,
Вони ідуть в лиш нами знану путь.
Вам не збагнути тОго й не сягнути… –
Такими треба вже прийти в цей світ!
Піти навік, щоб потім Вічно Бути,
Лишивши тут свій невгасимий слід.
Куди ви, гей?! Ви нам ще так потрібні –
Саме отут і саме у цей час!..
Та йдуть вони… Незнані й знані… рідні…
Лишивши вічний слід і нам, і в нас…
