Створюючи свою українську державу, українці мають переглянути й уточнити свою історію, ґрунтуючись на правді, достовірних фактах та історичних подіях. Перебуваючи впродовж століть під владою завойовників, українці фактично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості та розвиток історії, внаслідок чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не з’ясованим є питання щодо претензій і домагань Московії, а надалі Росії, на історичну спадщину Київської Русі.
У романі-дослідженні В. Бєлінського (Країна Моксель або Московія / / Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008. Олени Теліги, 2008, 2009, у трьох книжках) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про докорінне викривлення історії Російської імперії, спрямоване на створення історичної міфології про те, що Московія і Київська Русь мають спільне історичне коріння, Московія має “спадкові права” на Русь.
Звичайне шахрайство московітів, які привласнили собі минуле Великого Київського князівства та його народу, завдало страшного удару по українському етносу. Тепер завдання полягає в тому, щоб на основі правдивих фактів, розкрити брехливість і аморальність московської міфології.
Розглянемо основні питання цієї проблеми.
Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле і навіть привласнити чуже. Тому московськими царями, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533-1584), було поставлено завдання привласнити історію Київської Русі, її славне минуле і створити офіційну міфологію Російської імперії.
На це можна було б не звертати уваги, якби ця міфологія не зачіпала корінних інтересів України, не була спрямована на повне знищення України – її історії, мови, культури. Час показав, що російські імпершовіністи робили і роблять усе можливе для реалізації цього завдання.
Упродовж століть, особливо з початком XVI ст., у голови людей навіювали й навіюють, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського; що Київська Русь – колиска трьох братніх народів – руського, українського та білоруського; що росіяни за законом “старшебратства” мають право на спадщину Київської Русі. Цією жалюгідною брехнею досі користується російська історіографія та державні діячі Росії, а також “п’ята колона” в Україні, до якої входять комуністи, регіонали або колишні регіонали у Верховній Раді.
Відомо що:
- Під час існування держави Київської Русі про Московську державу не було жодної згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засновано ханом Менгу-Тимуром лише 1277 року. До цього часу Київська Русь уже існувала понад 300 років;
- Немає жодних фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі “Моксель” та пізніше Московським князівством з князівствами земель Київської Русі до XVI ст. У той час, як 988 року відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі “Моксель” перебували в напівдикому стані.
Як можна говорити про якогось “старшого брата”, коли цей “старший брат” з’явився на світ на кілька століть пізніше за русичів-українців. Він не має жодного морального права називати себе “старшим братом”, диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприйняття.
Відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата “великоросійського” і російського народу, а була Суздальська земля – земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило до складу Золотої Орди – держави Чингізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики обходять мовчанням питання про своє національне походження.
Московіти, великороси – хто вони?
Московіти. У IX-XII ст. великий край від Тули, Рязані та нинішньої Московської області, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші – все це народ “моксель”. Ці племена стали згодом основою народу, який прозвав себе “великороси”.
У 1137 р. на ці землі прийшов молодший син київського князя Мономаха – Юрій Долгорукий, який залишився без княжого столу в Київському князівстві. Юрій Долгорукий розпочав князювання Рюриковичів на землях “Моксель”, очоливши Суздальське князівство. У нього від жінки місцевого племені народився син Андрій, якого назвали “Боголюбським”. Народжений і вихований у лісовій глушині в середовищі напівдиких фінських племен, князь Андрій порвав усі зв’язки з батьківською дружиною і зі старими київськими звичаями.
Юрій Долгорукий і Андрій Боголюбський
У 1169 р. Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ: прийшов як варвар, який не відчував жодної спорідненості зі слов’янською святинею – Києвом.
За короткий час (50-80 років) у кожне фінське поселення було посаджено князя з Рюриковичів, уродженця від матері-мерянки, муромчанки, мокшанки… Так з’явилися на землі “Моксель” князівства: Володимирське, Рязанське, Тверське та інші.
У цей час на землі “Моксель” починають проникати окремі місіонери з поширення християнства. Про масове “перетікання” слов’ян із Наддніпрянщини на землю “Моксель”, як це стверджують московські історики, не може йти жодної мови. Для чого слов’янам із родючих земель Наддніпрянщини йти через непрохідні хащі й болота тисячі кілометрів у невідому напівдику глушину?
На базі християнства на землі “Моксель” починає формуватися мова, яка згодом стала руською.
До XII ст. на землях “Моксель” проживали тільки фінські племена. Це підтверджують археологічні розкопки А. С. Уварова (“Меряне і їхній побут за курганними розкопками”, 1872 – 215 с.). У 7729 розкопаних курганах не виявлено жодного слов’янського поховання.
Антропологічні дослідження А. П. Богданова і Ф. К. Вовка, які проводили вивчення людських черепів, підтверджують відмінні особливості фінського і слов’янського етносів.
У 1237 р. на Суздальську землю прийшли татаро-монголи. Усі, хто схиляв голову, цілував чобіт хана та приймав його підданство, залишалися живими й неушкодженими, хто не хотів підкоритися – знищувалися. Володимирські князі Юрій і Ярослав Всеволодовичі підкорилися хану Батию. Таким чином, земля “Моксель” увійшла до складу Золотої Орди імперії Чингізидів і її військова сила влилася у військові сили імперії.
Всеволодовичі
Очолював військову дружину землі “Моксель” у складі війська хана Батия володимирський князь Юрій Всеволодович. Факт формування у 1238 р. військової дружини з фінських племен, що використовувалися Батиєм у завойовницьких походах на Європу в 1240-1242 рр., є прямим доказом встановлення влади хана в Ростово-Суздальській землі.
На період військового походу Юрія Всеволодовича на Володимирське князівство було посаджено молодшого брата Юрія – Ярослава Всеволодовича, який віддав ханові Батию свого восьмирічного сина Олександра Ярославича в аманати (тобто заручники). Пробувши в Орді в Батия з 1238 до 1252 р. Олександр, названий і прославлений російськими істориками як Невський, засвоїв увесь устрій та звичаї Золотої Орди, став андом (кровним братом) сина Батия Сартака, одружився з донькою хана Батия і згодом став вірним слугою Золотої Орди, очоливши Володимирське князівство (1252-1263). Він не брав участі в жодній серйозній битві, всі перемоги Олександра Невського – жалюгідна брехня. Князь Олександр просто не міг брати участь у зіткненнях на Неві в 1240 р. і на Чудському озері в 1242 р., коли був ще дитиною.
Олександр
Слід зазначити, що управлінська влада Ростово-суздальських князів була мінімальною. Ханом Батиєм для керівництва князівством (улусом) призначався намісник – великий баскак, а на місцях – удільні баскаки. Це були повновладні правителі Золотої Орди, які керувалися законами Ясси Чингізидів.
Брехнею російських істориків є й те, що суздальські, а пізніше й московські князі були незалежні від Золотої Орди. Першим правителем князівства (улусу) в ханській грамоті названо баскака або даруга, а князі вважалися на другому, а то й на третьому місці.
Неправдою є й те, що Москву засновано Юрієм Долгоруким у 1147 році. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього року було проведено третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237-1238 pp.) і другому (1254-1259 pp.) поселення – Москва не згадується.
Московія, як князівство, виникло в 1277 р. за наказом татаро-монгольського хана Менгу-Тимура і було звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Данило (1277-1303) (молодший син Олександра т.зв. “Невського”). Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів. У 1319 р. хан Узбек (про це йдеться у вищеназваному романі-дослідженні В. Бєлінського) призначив свого брата Кулхана удільним московським князем, а з 1328 р. – Великим Московським князем. У російській історичній літературі названий, як “Калита”, Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. У 1319-1328 pp. відбулася зміна династії Рюриковичів на династію Чингізидів у Московському улусі Золотої Орди. А 1598 року в Московії перервалася династія роду Чингісхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). Тобто близько 270 років Москвою правили чисті Чингізиди.
Іван Калита
Нова династія Романових (Кобиліних) у 1613 р. взяла на себе зобов’язання свято зберігати давні традиції та принесла клятву на вірність старій династії Чингізидів.
Московська православна церква в 1613 р. стала стабілізуючою силою, яка забезпечувала збереження татаро-монгольської державності в Московії.
З наведених даних видно, що Московія є прямою спадкоємицею Золотої Орди держави Чингізидів, тобто, насправді татаро-монголи були “хрещеними батьками” московської державності. Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв’язків у XVI ст. з князівствами земель Київської Русі.
Благовірний князь Олександр Невський благає хана Батия пощадити землю Руську. Розфарбована гравюра XIX ст.
Великороси. Плем’я великоросів або руський народ, як він сьогодні називається, з’явилося близько XV-XVII ст. серед фінських племен: мурома, мері, весі та ін.. Тоді з’являється його історія. Немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається з “Заліщанської землі”, з Московії, які ніколи не були Руссю. Татаро-монголи, які прийшли на ці землі, зробили значний внесок у формування “великоросів”. На психологію великоруську наклали відбиток запозичення татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, у якого основна мета – світове панування.
Так у XVI ст. сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму невігластві, люті та жорстокості. Цим людям не була потрібна європейська культура і писемність, їм чужі такі категорії як мораль, чесність, сором, правдивість, людська гідність, історична пам’ять тощо. Значна частина татаро-монголів у ХІІІ-ХVІ ст. влилася до складу великоросів, з них починають свій родовід понад 25% російського “дворянства”. Ось деякі прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеєв, Бунін, Грибоєдов, Державін, Достоєвський, Купрін, Плеханов, Салтиков-Щедрін, Тургенєв, Шереметьєв, Чаадаєв і багато інших.
Щоб привласнити історію Київської Русі й увічнити цю крадіжку, великоросам треба було придушити український народ, загнати його в рабство, позбавити власного імені, заморити голодом тощо.
Українців, які проявилися як нація в XI-XII ст., а можливо, і раніше, оголосили “малоросами” і стали підносити цю версію всьому світу. За найменший відступ від цієї версії людей страчували, знищували, засилали в ГУЛАГ. Радянський період був особливо жорстоким. За той час Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і доньок, загиблих у війнах за інтереси Росії, під час колективізації, на засланнях і катівнях.
Так “старший брат”, “великорос” змушував жити “молодшого брата”, “малоросів” у жорстоких “обіймах любові”.
СТВОРЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Ще за часів князювання Василя III (1505-1533) у Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ’я монах Філофей: “Два Рими впали, а третій стоїть, а четвертому не бути”. Відтоді в росіян зароджується думка всемогутності та “богообраності”, що “Москва – третій і останній Рим”. Ці думки поширювалися й утверджувалися в Московії. Скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше – царями заради цієї ідеї-бреда.
За царювання Івана IV (Грозного) домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а й Візантійської імперії посилюються. Так, за переказами, шапка Мономаха, нібито подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом – базилевсом Костянтином IX, вважалася символом передачі влади Візантією Київській Русі. З огляду на те, що першим Суздальським князем був шостий син Володимира Мономаха Юрій Долгорукий, то наявність у Московії цієї шапки є “доказом” спадкових прав московських правителів не лише на Київський великокнязівський престол, а й на спадщину колишньої Візантійської імперії. Далі було складено неправдивий заповіт Володимира Мономаха про передачу “спадкових прав” синові Мономаха Юрію Долгорукому, підкорювачу так званої “Заліщанської” землі. Усе це було вигадкою. Насправді, шапка Мономаха була золотою Бухарською тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319-1340), що пристосував цю тюбетейку для свого звеличення. (Логвин Ю. “Кобила, Калита і тюбетейка “Мономаха” // Час. – Київ, 1997, 27 березня).
Так звана Шапка Мономаха
Іван IV (Грозний) уперше в 1547 р. вінчався в церкві з титулом Московського царя, як “наслідувач” грецьких і римських імператорів. Із 37 підписів, які скріпили грамоту, надіслану з Константинополя до Москви, 35 виявилися підробленими. Так Іван Грозний став “спадкоємцем візантійських імператорів”. Так узаконилася брехня.
Іван Грозний
Масовану державну фальсифікацію історії свого народу розпочав Петро I. Він уперше в 1701 р. видав указ про вилучення в підкорених народів усіх письмових національних пам’яток: літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних документів, архівів тощо. Особливо це стосувалося України-Русі.
У 1716 р. Петро I “знімає копію” з так званого Кенігсберзького літопису, де було показано “об’єднання” стародавнього літописання Київського і Московського князівств та обґрунтовувалася єдність слов’янських і фінських земель. Однак доступ до “копії”-фальшивки, як і до самого оригіналу, був закритий.
Катерина II продовжила фальсифікацію
Тому Катерина II своїм указом від 4 грудня 1783 р. створює “Комісію для складання записок про стародавню історію переважно Росії” під керівництвом і наглядом графа А. П. Шувалова, у складі 10 видатних істориків. Основне завдання, яке було поставлено перед комісією, полягало в тому, щоб за рахунок переробок літописів, написання нових літописних зведень та інших фальсифікацій обґрунтувати “законність” привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі та створення історичної міфології держави Російської. Комісія працювала 10 років. У 1792 р. “Катерининська історія” побачила світ. Роботу комісії проводили в таких напрямах:
- Збір усіх письмових документів (літописів, архівів тощо). Ця робота вже частково була зроблена Петром I. Збір матеріалів проводився не тільки зі своєї країни, а також з інших країн – Польщі, Туреччини та ін..;
- Вивчення, фальсифікація, переписування і знищення історичних матеріалів. Так було переписано літописи: “Слово о полку Ігоревім”, “Повість минулих літ”, “Лаврентіївський літопис” та багато інших. Деякі літописи переписували по кілька разів, а оригінали знищували або засекречували.
- Для обґрунтування єдності Київської Русі та фінських племен було написано тисячі різних зводів. Усі ці склепіння і літописи, як вказується в романі-дослідженні В. Бєлінського, є тільки в переписаному вигляді, і жодного оригіналу. Бєлінського, є тільки в переписаному вигляді, і жодного оригіналу. ЖОДНОГО!!!
Усе це вказує на неймовірні за масштабами безсоромності й нахабства фальсифікації при створенні історії Держави Російської.
Не можна вічно жити у брехні!
Настав час, щоб українські історики написали правдиву історію України, яка ґрунтувалася б не на сфальсифікованих Катериною II літописах і наново написаних у XVIII столітті “загальноросійських літописних зведеннях”, а на історичних фактах, зафіксованих у документах, зокрема таких країн, як Польща, Туреччина, Греція, Іран та ін..
Люди повинні знати правду. Пише: Ярослав ДАШКЕВИЧ, доктор історичних наук.