Ми з Петром одружені вже два роки. Наша донечка, маленька Марійка, скоро святкуватиме свій перший рік. Здавалося б, наша сім’я має бути джерелом радості та підтримки, але одна обставина все частіше стає причиною моїх сліз і тривоги.
– Наталко, а чому борщ якийсь рідкий? Мама завжди готує так, що ложка стоїть, – сказав якось Петро, сідаючи за стіл.
Я вдихнула глибше, намагаючись зберегти спокій.
– Петре, я готую так, як звикла у своїй родині. У кожного свої вподобання, – відповіла я, стискаючи ложку, щоб не зірватися.
Але це не був одиничний випадок. З того часу, як ми одружилися, я регулярно чую, що мама Петра робить щось краще. Страви, прибирання, навіть те, як вона розвішує білизну – усе порівнюється. “Мама б так не зробила” або “Мама завжди дбає про це” стали ледь не рефреном нашого подружнього життя.
Одного вечора, коли я знову стояла на кухні, Петро зайшов і почав розглядати полицю.
– Ти пил тут витирала? – запитав він із сумнівом у голосі.
– Витирала, – коротко відповіла я, відчуваючи, як наростає образа.
– Погано. У мами завжди все ідеально чисто. Ти б могла трохи старанніше, – докинув він, навіть не дивлячись на мене.
– Тобі не здається, що я й так роблю все, що можу? У мене на руках мала дитина! Чому ти завжди мене порівнюєш із мамою? – не витримала я.
Петро лише знизав плечима.
– Ну, ти ж дружина. Мала б звикнути.
Це “мала б звикнути” стало останньою краплею. Пізніше, коли Марійка заснула, я вирішила поговорити з ним серйозно.
– Петре, нам треба поговорити, – сказала я, сідаючи навпроти нього.
Він відклав телефон і подивився на мене.
– Що сталося цього разу?
– Ти навіть не розумієш, як твої порівняння з мамою мене ранять. Я не вона, і ніколи не буду нею. Я – твоя дружина, а не копія твоєї мами. Чому ти не можеш це прийняти?
– Наталко, я просто хочу, щоб удома все було так, як у мене вдома було раніше. Що тут такого? – почав він виправдовуватися.
– А ти хоч раз задумувався, що я також маю свої звички, своє бачення? Чому я повинна постійно намагатися бути кимось іншим, щоб тобі догодити? – не стримувала я вже свої емоції.
Петро на мить задумався, але потім лише сказав:
– Я не хотів тебе образити. Просто мама – приклад для мене.
Я пішла спати з відчуттям, що наші слова зависли в повітрі, не знаходячи взаєморозуміння. Чи справді він не розуміє, наскільки його ставлення мене пригнічує?
Наступного дня була субота. Ми вирішили поїхати до його батьків. Свекруха, як завжди, зустріла нас із широкою усмішкою і вже готовим обідом. За столом Петро знову почав свої звичні коментарі.
– Мамо, а твій борщ і справді найкращий. Наталці ще вчитися і вчитися.
Я ледве стрималася, щоб не кинути ложку.
Після обіду свекруха підійшла до мене на кухні.
– Не переймайся, Наталочко, чоловіки завжди люблять, коли їм нагадують про маму. Це в них у венах, – сказала вона, мовби підтримуючи.
– Але я не його мама, – відповіла я тихо, але твердо. – Я хочу, щоб він бачив у мені свою дружину, а не порівнював постійно.
Свекруха лише усміхнулася, але нічого не сказала. Повертаючись додому, я відчувала, як у мені наростає внутрішній протест. Я не хочу жити так усе життя. Це не шлюб, це якесь змагання з образом, який я ніколи не зможу перевершити.
Увечері, вкладаючи Марійку спати, я довго сиділа біля її ліжечка. Дивлячись на нашу донечку, я зрозуміла, що мушу щось змінити. Для неї. Я не хочу, щоб вона виросла в атмосфері, де мама завжди не дотягує, а тато ніколи не підтримує.
Поговорила я з Петром ще раз, але його реакція була такою ж. Замість того, щоб зрозуміти, він почав говорити, що я перебільшую.
І от зараз я думаю: чи варто мені змиритися? Чи можливо пояснити людині, що її слова болять? Як би ви, дорогі читачі, діяли на моєму місці? Я не хочу сваритися, але й далі терпіти – це вже поза моїми силами.