Водій від несподіванки зупинив автобус, усі чекали, що буде далі
Хто б міг подумати, що вона спочатку не намагалася дорікнути в чомусь чоловікові, а всього-на-всього тактовно хотіла з ним познайомитися.
Отже, уявіть, напівпорожня маршрутка повільно плентається вулицями міста. На зупинці заходить досить симпатична, на мій погляд тридцятирічна жінка. Детально описувати її не буду, скажу коротко – все при ній. А слідом за нею підхоплюється чоловік приблизно того ж віку з великою і, судячи з усього, важкою сумкою.
Маршрутка різко смикнулася і за інерцією цей чоловік подався вперед до тієї самої жінки і наступив їй на ногу.
“Ну що ж ви як слон справді”, – сказала вона, – невже не можна обережніше”.
Чоловік подивився на неї винуватими очима і вибачився. Але вона не вгамовувалася: “Триматися треба було!”.
І тут цей чоловік вимовив слова, в які постарався вкласти максимум болю і скорботи – “Жінко, але ви ж бачили, що я не навмисне, тим паче що я перед вами вибачився, ну що мені ще зробити, щоб ви заспокоїлися?”
Особисто я в той момент очікував від неї будь-якої відповіді, але навіть мені, з моїм вродженим цинізмом і солдатською брутальністю, на думку не могло спасти, на що здатен жіночий розум.
Отже, готові?
“Що, що, заміж мене візьміть”.
Водій від несподіванки зупинив автобус, у салоні настала гробова тиша. Навіть п’ятирічна дівчинка, яка сиділа за мною і всю дорогу щось бурмотіла, замовкла. Так тривало напевно хвилину або близько того. (Хочу зауважити, що на обличчі жінки в той момент не було навіть натяку на прикол).
І тут уже не витримав я (ну як же без мене-то), кажу: “Слухай, мужик, ти відповідай що-небудь, подивися, публіка чекає”.
Він подивився на мене, потім на нас усіх, перевів погляд на жінку і сказав:
- Я на наступній виходжу, ви зі мною?
- Так! – твердим голосом відповіла вона.
“Браво” – крикнув я і вся маршрутка без будь-якої команди почала аплодувати.
Вони дійсно вийшли на наступній зупинці, і я почув, як подаючи йому руку на виході, вона сказала:
- Мене Людмила звуть.
Двері зачинилися.