— Каву? — фиркнула свекруха, переступаючи поріг. — Та ти краще б замісила тісто, ніж каву варити. Завтра ж твій чоловік Олексій кликав своїх друзів на вечерю, а в тебе ще нічого не готово!

Андріана прокинулася від гучного стуку у двері. Вона протерла очі, ще не до кінця відійшовши від сну, і глянула на годинник. Сьома ранку.

“Хто це може бути так рано?” — подумала вона, натягуючи халат і поспішаючи до дверей.

— Андріано, вставай, уже день на дворі! — почувся голос свекрухи, Ірини Петрівни, ще до того, як дівчина встигла відчинити двері. — Добре було б завтра пляцок спекти, гостей же ж буде повна хата!

Андріана відчинила двері й побачила свекруху, яка стояла на порозі з виразом обличчя, що не залишав місця для дискусій. Ірина Петрівна, висока жінка з сивиною у волоссі, мала міцну статуру і ще міцніший характер. Її голос звучав майже наказово, і Андріана вже знала, що сперечатися марно.

— Доброго ранку, мамо, — привіталася Андріана, намагаючись приховати легке роздратування. — Заходьте, я щойно встала, зараз каву зварю.

— Каву? — фиркнула свекруха, переступаючи поріг. — Та ти краще б замісила тісто, ніж каву варити. Завтра ж твій чоловік Олексій кликав своїх друзів на вечерю, а в тебе ще нічого не готово!

Андріана зітхнула. Вона знала, що візит свекрухи завжди приносить із собою не лише поради, а й цілу купу “обов’язків”.

Олексій, її чоловік, був добрим і спокійним, але коли справа доходила до його матері, він волів триматися осторонь.

“Маму не переспориш”, — казав він щоразу, коли Андріана скаржилася на чергову вказівку Ірини Петрівни.

— А ви що ж будете робити? — раптом вирвалося в Андріани, коли вона ставила чайник на плиту. — От можете приготувати, якщо так переживаєте за вечерю.

Запала тиша. Ірина Петрівна звела брови, її очі звузилися, а губи стиснулися в тонку лінію. Андріана одразу пожалкувала про свої слова, але відступати було пізно.

— Ти що таке говориш, дівчино? — різко відповіла свекруха, поклавши руки на боки. — Я ж ваша гостя, а не кухарка! Приїхала до вас у гості, а ти мені тут вказуєш?

Андріана не хотіла образити Ірину Петрівну, але втома від постійних настанов брала своє. Вона глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій.

— Мамо, я не те мала на увазі, — м’яко сказала вона. — Просто в мене стільки справ, а ще ж на роботу треба. Може, разом щось придумаємо?

Ірина Петрівна недовірливо глянула на невістку, але її вираз обличчя трохи пом’якшав. Вона сіла за стіл, поправивши хустку на голові, і промовила:

— Гаразд, Андріано. Але пляцок — то твоя справа. Я можу хіба порадити, як краще зробити. Моя мама, царство їй небесне, пекла такі пляцки, що пів села збігалося на запах!

Андріана посміхнулася, відчуваючи, як напруга поволі спадає. Вона поставила перед свекрухою чашку з кавою і сіла навпроти.

— Розкажіть, мамо, як ваша мама пекла? — попросила вона, сподіваючись, що розмова відверне увагу від конфлікту.

Ірина Петрівна оживилася. Її очі заблищали, коли вона почала згадувати.

— Ох, то було щось! Мама брала домашні яйця, свіже молоко, а масло — тільки те, що сама збила. І завжди додавала трішки ванілі, справжньої, не тієї, що з пакетика. А ще, — вона понизила голос, ніби ділилася секретом, — вона клала в тісто ложку меду. Казала, що то для душі.

Андріана слухала, і в її голові почала формуватися ідея. Може, пляцок — це не просто завдання від свекрухи, а шанс показати, що вона теж може бути господинею, якою пишатимуться?

Вона вирішила, що завтра спече пляцок за рецептом бабусі Ірини Петрівни, але додасть до нього щось своє.

Наступного дня Андріана прокинулася ще до світанку. Вона тихенько, щоб не розбудити Олексія, пішла на кухню.

На столі вже лежали всі потрібні інгредієнти: борошно, яйця, цукор, масло, мед і навіть маленька баночка ванілі, яку вона купила на базарі в сусідньому містечку. Вона згадала слова свекрухи про “ложку меду для душі” і посміхнулася.

Поки вона замішувала тісто, до кухні зайшов Олексій, протираючи очі.

— Ти що, вже печеш? — здивовано спитав він. — Я думав, ти маму пошлеш куди подалі з її пляцками.

— Олексію! — обурилася Андріана, але не змогла стримати сміху. — Не кажи так. Я вирішила спробувати. Може, вийде щось особливе.

— Ти в мене найкраща, — сказав Олексій. — Але якщо мама знову почне командувати, я її відволічу.

— Дякую, — відповіла Андріана, відчуваючи тепло всередині. Вона знала, що Олексій завжди на її боці, навіть якщо він рідко сперечався з матір’ю.

Тісто вийшло ніжним і ароматним. Андріана вирішила додати до нього трішки тертої цедри апельсина — її власний “секрет”.

Вона розділила тісто на кілька частин, щоб зробити багатошаровий пляцок із кремом і горіхами, як любила Ірина Петрівна.

Поки коржі пеклися, кухня наповнилася таким ароматом, що навіть сусідський кіт Мурчик почав нявкати під вікном.

Ближче до обіду повернулася Ірина Петрівна. Вона зайшла до хати з великою сумкою, з якої стирчали пучки зелені та кілька банок домашньої консервації.

— Ого, Андріано, що це так пахне? — здивовано спитала вона, зазираючи на кухню.

— Пляцок, мамо, — гордо відповіла Андріана. — За вашим рецептом, але я додала трішки свого.

Свекруха підійшла до столу, де вже лежали готові коржі, і уважно їх оглянула. Вона навіть понюхала один із них, ніби перевіряючи.

— Хм, виглядає непогано, — сказала вона, але в її голосі відчувалася нотка недовіри. — Але крем ти як робитимеш? Бо без доброго крему пляцок — не пляцок.

Андріана стримала посмішку. Вона знала, що свекруха завжди знайде, до чого причепитися, але цього разу вона була готова.

— Не переживайте, мамо, крем уже готовий. Зараз покажу.

Вона дістала миску з ванільним заварним кремом, який готувала за рецептом своєї бабусі. Ірина Петрівна прискіпливо спостерігала, як Андріана намащувала крем на коржі, додаючи між шарами подрібнені горіхи та сушені вишні.

— Вишні? — здивувалася свекруха. — Це що, твоя видумка?

— Так, — кивнула Андріана. — Подумала, що буде цікаво. Спробуєте?

Ірина Петрівна нічого не відповіла, але її очі блиснули цікавістю. Вона взяла ложку і спробувала крем. На мить її обличчя стало непроникним, але потім вона повільно кивнула.

— Непогано, — сказала вона. — Але я б додала трішки більше цукру.

Андріана засміялася. Це була найвища похвала, яку вона могла отримати від свекрухи.

До вечора хата наповнилася гостями. Друзі Олексія, сусіди, а також тітка Марія, зібралися за великим столом.

Пляцок Андріани стояв у центрі, прикрашений горіхами та цукровою пудрою. Усі гості захоплено ахали, коли вона розрізала його і подавала шматочки.

— Андріано, це ж просто диво! — вигукнула тітка Марія, відкусивши шматок. — Де ти навчилася таке пекти?

— У моєї свекрухи, — відповіла Андріана, кинувши погляд на Ірину Петрівну.

Свекруха сиділа на чолі столу, тримаючи в руках тарілку з пляцком. Вона мовчала, але її очі говорили більше, ніж слова. Нарешті вона відклала виделку і промовила:

— Ну, Андріано, цього разу ти мене здивувала. Пляцок вийшов, як у моєї мами. Може, навіть кращий.

Усі за столом засміялися, а Андріана знала, що це не просто похвала — це був крок до примирення. Ірина Петрівна, попри свій суворий характер, уміла визнавати, коли хтось справді старався.

— Дякую, мамо, — тихо сказала Андріана. — Але без ваших порад я б не впоралася.

Вечір тривав до пізньої ночі. Гості співали, розповідали історії, а пляцок зник зі столу швидше, ніж Андріана встигла помітити. Коли всі розійшлися, вона сіла на кухні, дивлячись на порожню тарілку. Олексій підійшов і обійняв її.

— Ти молодець, — шепнув він. — Мама такого ще нікому не казала.

Андріана посміхнулася. Вона знала, що попереду ще багато випробувань від Ірини Петрівни, але сьогодні вона перемогла.

І, можливо, це був початок нової сторінки у їхніх стосунках — сторінки, де замість суперечок будуть спільні рецепти і теплі вечори за столом.

Дарина Вітренко