35 років тому в країні сталася трагедія, яка забрала кілька десятків невинних життів. Про причини і наслідки цього фатального випадку родичам загиблих було наказано мовчати. У живих залишився лише один свідок. Свідок, якому в наші дні більше ніщо не заважає розповісти правду.
1981 року молодята Володимир і Лариса Савицькі поверталися додому з весільної подорожі. 20-річне подружжя з радістю дивилося в майбутнє – сімейне життя для ідеальної пари обіцяло бути більш, ніж щасливим.
Посадка на рейс №811 в аеропорту Комсомольська-на-Амурі добігала кінця. 24 серпня 1981 року о 14:56 фатальний Ан-24 злетів у повітря, залишаючи на землі мрії Лариси і Володимира, збутися яким було вже не судилося.
На висоті 5220 метрів на літак із 38 пасажирами налетів військовий бомбардувальник Ту-16. Тінь військової машини, що насувалася, не помітив ніхто. Більшість пасажирів загинули одразу ж. “У момент удару в нас одразу зник дах і крила. Були крики, – розповідає Лариса. – Я повернулася до чоловіка, побачила, що він загинув. Попрощалася з ним і почала готуватися до смерті”.
Раптово перед очима постали кадри з американського фільму “Дива ще трапляються”: “Дівчина летіла вниз на кріслі літака, падала в джунглі на дерева, – згадує Лариса. – Так і я вирішила, що мені потрібно забратися в крісло, щоб пом’якшити удар”.
Мертвою хваткою вчепившись у сидіння, Лариса вісім хвилин падала вниз з уламками літака, щосекунди очікуючи власної смерті. Раптом внизу показалася густа смуга дерев – до землі залишалося недалеко. Лариса втратила свідомість.
“Розплющивши очі, я побачила обличчя свого чоловіка. Він сидів навпроти мене за метрів три-чотири, – досі з болем у серці згадує Лариса. – Було відчуття, ніби він хотів мене бачити, прощався зі мною”.
Навіть через кілька десятків років ті дні цілковитої самотності та відчаю згадуються з гіркотою. Два дні Лариса провела в тайзі в пошуках людей, не вірячи, що її врятують. На третій день дівчину знайшли рибалки.
“Дізналася, що родичі вже вирили для мене могилу. Їх рили за списками”, – згадує Лариса.
У радянських газетах про трагедію не з’явилося жодного рядка. Факт зіткнення двох літаків був негайно засекречений спецслужбами СРСР. Родичам загиблих наказали мовчати про те, що трапилося, відібравши святе право вшановувати пам’ять коханих.
Довгий час біля лікарняної палати Лариси чергувало кілька співробітників у цивільному. Не підпускали до неї ні родичів, ні друзів: “Моїй мамі “порадили” мовчати”, – каже Лариса.
Лише через довгі роки, у 2000-х, подробиці цієї авіакатастрофи і наслідки кричущої недбалості почали виходити назовні.
Ларисі, єдиній, хто вижив у тій жахливій трагедії, ще довгий час довелося боротися з численними травмами. Але через кілька років вона народила сина, змогла почати своє життя заново – думка про загиблого чоловіка змушувала рухатися вперед. Дивлячись на фотографії, зроблені через роки після авіакатастрофи, важко повірити, що цій квітучій жінці колись довелося пройти через пекло.