– Та ти мачуха, а не мати. Як тобі не соромно?! Двох рідних дочок вигнати з хати. Одна вагітна, інша з дитям на руках. І куди ж їм тепер піти, бідовим?
Зіна дочекалася, коли братова закінчить репетувати, і спокійно промовила:
– То забирай їх до себе.
– Це ж з якого переляку?! – вискнула. – Ти їм мати, а я лише тітка.
– Ну якщо я мати, то мені й вирішувати, – відрубала.
Зіні цього року виповниться 50. А почувається вона на всі 70 – старою розбитою шкапою. Чоловік загинув, коли їй заледве 30 минуло. Залишилася вдовицею з двома донечками. Тягла і рвала жили, щоб поставити їх на ноги, аби були не гірші за інших. Добре, що хоч мала своє житло: двокімнатна хрущовка дісталася їй від бабусі, яку вона доглянула до смерті. Зіна сподівалася, що коли хоч одна з дочок закінчить вуз, то вона вже буде мати більше вільного часу. Але де там…
– Мамо, а це мій Колюня, познайомся! – випалила старша дочка Катя, щойно Зіна переступила поріг квартири. За донькою переминався з ноги на ногу клаповухий хлопчина і водив переляканими очима з одного кутка в інший.
– Ну?! – смикнула доня свого обранця.
Кавалер отямився і, червоніючи, пробуркотів:
– Е-е-е, ми хочемо одружитися. Той… як його… Прошу руки вашої доньки.
– Можна ми поживемо з тобою трохи? – закінчила за нього Катя і захихотіла. Чесно кажучи, вона і відповіді не дочекалася. Щаслива, потягнула його в дитячу кімнату і зачинила двері. Ну, справді, куди ж їм подітися?
***
До цього сестри жили разом в одній кімнаті, а тепер менша, Віка, мусила перебратися до матері. Не минуло і шести місяців, як Катя народила синочка, і стало зрозуміло, що «трохи поживемо» затягується надовго. Зіні якось швидко стало катастрофічно не вистачати зарплати. Молодята лишали їй бавити онучка, а самі йшли льопатися у ванну. Вода тоді лилася тоннами, рахунки приходили просто вражаючі. Нагодувати таку ораву людей, включаючи смаколики для малого Іванка, теж було непросто. А ще ж менша якраз стала дівувати: мам, дай!
– У нас немає грошей, – відразу ж розвела руками Катя, коли Зіна натякнула на те, що годилося б скидатися їхній сім’ї хоча б на продукти. – Я в декреті, а Колюня збирає на машину. Мам, ну ти що, не бачиш?
Зіна бачила, зітхала і сама себе починала сварити. Бо думки дурні лізли в голову: здавалося, що старша донька із зятем залізли їй на голову і ноги звісили. І що якось не так вона собі уявляла своє життя. Якби ж ще тиша була в хаті…
– Я не збираюся мити туалет за чужим мужиком! – верещала Віка.
– У мене дитина на руках! Іди погляди, то я приберу! – огризалася Катя.
– Чоловіку своєму віддай, він знову за комп’ютером сидить і в «танчики» грається. І взагалі – валіть вже звідси на всі чотири сторони!
***
Зіна намагалася мирити сестер, розподіляла між ними обов’язки, закликала до порядку. Але минав день-другий, і все починалося спочатку.
– Віко, твоя черга мити посуд! – гукала з кухні Катя.
– Біжу, аж спотикаюся, – відказувала та. – Твій чоловік мав ще вчора сміття винести, а воно досі стоїть і смердить.
– Я чоловік, і це не входить в мої обов’язки, – тут же встрявав у перепалку двох сестер зять. Він за п’ять років, відколи поселився у їхній квартирі, вже добре обжився.
– Мамо, – канючила менша, – скажи вже їм, щоб вибиралися! Місця ж геть немає! І взагалі, я менша твоя дочка, а значить, я повинна успадкувати квартиру.
– Ах, от як ти заговорила, – аж сплеснула руками Зіна. – Взагалі-то, я ще не збираюся помирати. Квартиру отримаєте навпіл і порівну, але не зараз.
Віка закінчила інститут і влаштувалася на роботу. Зіна сподівалася, що хоч менша якусь копійку почне підкидати у сім’ю. Але де там! То одна сумочка, то інша, то чобітки із сукенками – тринькала свої гроші так, що до кінця місяця починала просити на проїзд у матері. Зіна сердилася: вона горба гне на двох роботах, щоб прогодувати всіх і оплатити комунальні платежі, а Віка на чергові обновки гроші викидає.
– Знаєш, мамо, а чого це ти з Катьки гроші так не вимагала, як оце з мене? У неї, бачте, то декрет, то безробіття – вона не може. То і я не можу!
***
Останньою краплею для Зіниного терпіння став вечір, коли вона втомлена повернулася з роботи додому, а у них гості. І валіза з речами у коридорі – це Віка уже привела кавалера.
– Це Діма, – відрапортувала. – Ми вже заяву подали, будемо розписуватися. А поки поживемо тут. Ок?
– Де? – спитала вражена Зіна.
– Ну, тут, – глибокодумно закотила очі Віка, намалювавши в повітрі руками уявне коло. – Тим більше, у тебе скоро з’явиться онук чи онучка.
– Ви на кухні збираєтеся жити? – Зіна з останніх сил намагалася зберегти спокій.
– Та ми ніби й не проти, але Катьчин Коля любить шастати ночами до холодильника. А ми все ж таки молодята. Нам треба окрема кімната. І з тобою, як ти розумієш, теж не варіант…
Віка замовкла. Мовчанка була з підтекстом. Вона чекала, що мати сама запропонує: «Ну, звичайно, живіть, дітки, у моїй кімнаті. Ви ж молоді, а я стара, мені вже нічого не потрібно. Я собі у ванній постелю чи у коридорі…»
Та не виправдала Зіна сподівань меншої дочки. Гукнула старшу і крижаним тоном оголосила:
– Даю вам, любі мої донечки, рівно місяць на пошуки свого житла. Йдіть на орендовані, їдьте в села до своїх чоловіків. Все, крапка!
Що тут почалося, як ту Зіну тільки не гадили! Вона стала їм ворогом.
– Я втомилася, хочу спокою, – перервала Зіна істерику доньок. – Вигляділа вас, дала освіту, а тепер хочу, щоб ви вилетіли з мого гнізда. По можливості буду вам допомагати, інколи посиджу з онуками, рада вас тут бачити, але жити маєте окремо.
***
Відтоді минув рік. Хоч як кричали дочки, що дорогу забудуть до матері і внуків не покажуть, відійшли помаленьку. Стосунки перейшли у розряд ділових: вони попереджають, питають дозволу і лише тоді привозять няньчити своїх дітей. Знайшли квартири, стали крутитися. На матір ще сердяться, але її вже це не зачіпає. Щось Зіні підказує, якби не вигнала їх тоді, зараз би для неї місця у її ж власній квартирі взагалі не знайшлося.Джерело
Мирослава КОСЬМІНА